Глава 3

Артем, який виріс до надзвичайно величезних розмірів, блукав желейним містом і поїдав усіх желейних ведмедиків, що зустрічалися на його шляху. Тоді він заскочив на свого дракона і полетів до Вишневого Короля, аби дізнатися де він заховав дідову флягу, але щось пішло не так. Весь світ охопив страшний землетрус, після чого хлопчик розплющив очі, і побачив обличчя чоловіка, що нависало над його ліжком. Хлопчик скрикнув, бо далеко не кожного дня його сон переривають таким от чином.

– Тсссс! – просичав чоловік, приклавши палець до губ, – Артеме, це я.

Артем напружив очі, намагаючись зрозуміти, кого він бачить перед собою – коротке чорне волосся, окуляри в тонкій оправі й густа чорна борода. Та ви вже і самі знаєте хто це, правильно? Не кажіть, що не знаєте! Це ж настільки просто! Але якщо якимось дивним чином не зрозуміли, то я вам допоможу – над ліжком Артема схилився батько. Вперше за останні п’ять років.

– Тату? – здивовано запитав Артем, на всяк випадок струсонувши головою, бо десь в середині себе був певен, що й досі спить.

– Не співочий павучок-хробачок, це точно – пошепки відповів чоловік, посміхаючись.

– Де ти був? – спитав Артем, вже цілковито оговтавшись від сну.

– Не так вже і далеко, – відповів батько, – але про це я розповім трохи поспіль. Нам необхідно вирушити в невеличку подорож, і чим швидше, тим краще.

– Подорож? – перепитав Артем, лупаючи оченятами.

– Отож бо й воно – відповів Роман.

Тільки зараз Артем побачив, що чоловік і дійсно був вдягнутий так, немов попереду в нього була купа пригод. Роман мав на собі довге і добряче потерте шкіряне пальто, чималий похідний рюкзак за спиною, а також важкі чорні черевики, від яких на килимі зібралося чимало бруду (Артем вже уявляв якої прочуханки отримає від бабусі).

– Що за подорож? – перепитав Артем.

– Це пов’язано з хворобою твоєї мами – відповів батько і вмить став серйозним, – Я так розумію, останнім що вона сказала було: «Щось не так з моїм серцем». Правильно?

– Правильно – підтвердив Артем.

– Хммм…цікаво-цікаво – промовив батько сам до себе, чухаючи бороду, – Це значить, що нам необхідно вирушити за ліками. Добре, що я заховав деякі.

– Ти знаєш як вилікувати маму? – оживився Артем і підсунувся ближче до батька.

– Саме так! – вигукнув Роман, забувши про те, що мить тому намагався шепотіти, – Ми дамо їй нове серце. А якщо бути зовсім точним, то серце, яке я виростив самотужки.

– Самотужки? Як це? – запитав Артем.

– Ооооо – гордовито протягнув батько, – Це мій особливий рецепт! Там замішаний пилок з крилець мушок-смішинок, екстракту чорного шоколаду, назбираний в пляшечку запах вечірнього літнього дощу та купа усього іншого! Проте, мені довелося сховати серце через одного нечистого на руку професора, який зажадав викрасти мій рецепт. Але це не дуже цікава історія, а діти такі не люблять. Головне те, що я сховав серце, і не будь-де, а саме в цьому домі.

– Де ж воно?! – тепер вигукнув Артем, не думаючи про те, що може потривожити сплячих.

– Під землею – відповів батько, знову посміхаючись, – Я збудував цілий комплекс, який має його захищати. Але річ у тому, що комплекс той частково живий, і минуло вже стільки років, що мене навряд чи там хтось пам’ятає, а тому…ну, щось там точно захоче нас убити. А може і з’їсти…або спочатку добряче прожарити, а тоді з’їсти.

Артем голосно ковтнув слину, намагаючись подолати свій страх. Хлопчику зовсім не хотілося бути кимось з’їденим, і особливо перед цим зажареним, але його бажання допомогти мамі було сильнішим, тому він промовив, намагаючись приховати тремтіння в голосі:

– Коли вирушаємо?

– Добре що спитав! – весело вигукнув батько, скуйовдивши синові волосся, – Вирушаємо миттєво, не втрачаючи жодної секунди.

– Добре – відповів Артем. Насправді, він був не проти втратити ще секунду чи дві.

Батько підвівся з ліжка, зняв рюкзак і почав в ньому старанно копирсатися. Не відриваючись від цієї надзвичайно важливої справи, він спитав:

– Я сподіваюся, що ягідна рушниця і досі з тобою?

– Саме так – відповів Артем, натягаючи штанці.

– Добре, вона нам знадобиться.

– Правда в мене не так багато полуниці залишилось – сказав хлопчик, тепер надягаючи легку джинсову куртку.

– За це не хвилюйся, в мене все продумано – відповів батько, продовжуючи ритися в рюкзаку, ледь не залазячи в нього з головою.

Артем взув свої улюблені кеди, а тоді дістав рушницю, і саме в цю секунду батько вигукнув:

– Ну нарешті! Ось воно!

Хлопчик підвівся і розвернувся зацікавлений тим, яка знахідка так потішила батька. Як не дивно, та Роман тримав в руках невеличкий ляльковий будиночок, який він старанно розглядав з усіх боків. Артем не одразу зрозумів, до чого така радість стосовно дурнуватої дівчачої іграшки, проте доволі швидко почав розуміти, що тут щось не так. Цей будиночок щось підозріло йому нагадував, але він не міг зрозуміти що саме, але коли батько повернув іграшку інших боком, демонструючи йому вікна, які мали виходити на задній двір, розуміння блискавкою пронеслося в голові хлопчика.