Глава 2

Артем стояв біля ліжка матері, жонглюючи одразу трьома м’ячиками, стрибаючи на одній нозі і співаючи дурнуватих дитячих пісеньок про лісових мишенят, але все було намарно – мама продовжувала просто лежати та дивитися в стелю, немов її сина не існувало зовсім.

– Знову нічого не вийшло… – сказав зітхнувши Артем, понурив голову і вийшов.

Артем йшов коридором до своєї кімнати, захоплений в полон невеселих думок, бажаючи трохи полежати й вигадати нових веселощів для мами. Проте його мрії про одинокий спокій зникли, коли він прочинив двері та побачив у своїй кімнаті низеньку і пухкеньку дівчинку з довгим каштановим волоссям. Артем бачив дівчину дуже рідко, бо вона зазвичай просиджує усі літні канікули у своїй кімнаті, не відриваючи носа від книжок. Коли книжки, які вона привезла з собою скінчилися (а під них в неї була виділена окрема валіза), дівчина почала заходити до кімнати Артема і шукати собі нових. Ось і тепер вона порпалася в книжковій полиці Артема. Окрім цих випадків, Артем бачив її тільки два рази за день – за обідом і вечерею.

– Знову ти… – похмуро і не дуже ввічливо промовив Артем і влігся на ліжко.

– Угу… – лише відповіла Стефа, перегортаючи якийсь товстий збірник казок.

– Я ж казав заходити тільки тоді, коли тут є я – сказав Артем, – Бо інакше, це не ввічливо.

Стефа нічого не відповіла, лише стиснула плечима, закрила книжку, взяла її під пахву і вийшла з кімнати. Артем щось невдоволено пробуркотів і ткнувся обличчям в подушку. Він похмуро розмірковував про двоюрідних сестер-двійняток, без яких його літо було б кращим і згадав, що навіть вони, якби не батько, не були такими, якими є зараз. Якось дядькові Артема, рідному братові його мами, Роман прописав пігулки для схуднення, які сам же й винайшов. Це відбулося іще до народження сестер, але ніхто не мав сумніву в тому, що саме ті пігулки вплинули на розвиток Марфи й Софи. Річ у тому, що не дивлячись на зриму несхожість, дівчата все ж мали одну спільну рису – час від часу на них немов звалювалося осяяння, і вони пророкували речі, які мали б статися найближчим часом. Проте нічого глобального в тих пророцтвах не було – сестри раптово говорили де лежить зубна щітка, яку дідусь загубив пару місяців назад, або чи випаде завтра сніг. Окрім того, вони любили починати говорити та завершувати фрази одна за одною, що сильно дратувало Артема. Від їхнього тарахкотіння голова йшла обертом. На цьому дивацтва дівчат завершувалися. До речі, якщо вам цікаво – пігулки для схуднення подіяли.

Хлопчик втомився думати про своїх сестер, підвівся і хотів дістати свою маленьку модель потяга, змайстровану колись батьком (знову ж таки), але запустивши руку під ліжко, нічого не намацав окрім пилу і дерев’яних мостин. Дивно, бо Артем завжди клав її саме туди, з того самого моменту коли батько подарував потяг на п’ятий день народження. Артем зліз з ліжка, відкинув простирадло і побачив тільки стару скриню.

– Куди я його поклав?... – промовив сам до себе Артем, розглядаючись. Не міг же той потяг просто взяти й зникнути? Випадок неймовірно засмутив Артема, бо ця іграшка (останній подарунок батька) завжди йому допомагала, коли була необхідність про щось подумати. Окрім того, він також згадав, що бабуся вчора цілий день шукала свою іменну срібну виделку, яка дивним чином зникла з-попід скляної рамки. Вона перетрусила весь будинок і допитала кожного мешканця, але так й не знайшла. Щось дуже дивне відбувалося в цьому домі.

– «Нехай, то нічого» – подумав Артем і посміхнувся сам до себе, – «Батько казав мені, що речі не зникають просто так. Вони роблять так лише для того, аби з’явитися десь в необхідний момент. Як загубив, так і знайду. Пізніше».

З цими роздумами хлопчик підійшов до вікна, прочинив настіж шибки та визирнув на вулицю, вдихаючи свіже літнє повітря. Він роздивлявся навкруги, думаючи над тим, чим зайнятися далі, коли помітив сусіда, який стояв на задньому подвір’ї свого будиночку і задумливо схиливши голову до землі. Артем з мамою переїхали до будинку діда з бабою чотири роки назад, коли стало зрозуміло, що батько не повернеться. Відтоді Артем бачив сусіда ледь не щодня. І кожного разу сусід той виходив на своє заднє подвір’я і роздивлявся землю, склавши руки в кишені. «Що він там хоче побачити? Може він щось загубив?» – спитаєте ви. Ні, не загубив. Ця історія куди куди складніша і, на превеликий жаль, сумна.

Сусід не завжди жив один. В нього була дружина, з якою він провів пліч-о-пліч ледь не все життя. Жіночка дуже полюбляла троянди, ними було всипане усе їхнє подвір’я. Жовті, сині, зелені, червоні, чорні – купа різних троянд. Старий, звичайно, буркотів, що не може навіть спокійно пройтися власним подвір’ям без того, аби не зачепити бодай одну з тих триклятих троянд, але покірно догоджав своїй дружині, сумирно поливаючи сад поряд з нею. Проте, одного дня дружина сильно захворіла, і це помітно позначилося на стані її саду. Як не намагався впоратися з трояндами чоловік, але вони все одно потроху загнивали. Спочатку померли жовті, тоді сині, за ними зелені та червоні, а коли вмерли останні чорні троянди, померла і дружина. З тим пір чоловік постійно виходить на задній двір і просто дивиться в землю.

Одного разу, коли Артем гуляв на подвір’ї, він не витримав і підійшов до сусіда.

– Вибачте, пане Довганю? – запитав сусіда Артем. Бачите, я вчасно згадав його ім’я.