Глава 1

Пхати, що сиділи на дереві навпроти двоповерхового дерев'яного будиночка, не знали, що зі своєї рушниці в них цілиться маленький рудий хлопчик. Бо якби знали, то чкурнули б звідти, здіймаючи лемент. Нікому ж не подобається, коли йому в голову прилітає чимала соковита полуниця, правда? Саме нею заправляв свою зброю Артем, який цілився в птахів з вікна своєї кімнати.

Варто зауважити, що цього разу пернатим пощастило не отримати ягодами по макітрі - Артем почув кроки по скрипучій дерев’яній підлозі, які повільно наближалися до дверей його кімнати. Хлопчина швидко поклав рушницю на підвіконня, зістрибнув зі стільця і засмикнув штори. Доволі вчасно, бо в саме цей момент двері нарешті прочинилися. На порозі його кімнати з’явилася бабуся, вдягнута в довгий домашній халат з принтом у квіточку. Точніше, колись там були гарні квітучі троянди, поки той халат не перепрали зі два чи три мільйони разів. Тепер троянди ті нагадували бриденькі бур’яни. Також бабуся носила кумедні окуляри, чиї скельця робили її очі великими, немов млинці, що вічно смішило Артема.

– Чим займаєшся? – спитала бабуся.

– Нічим – відповів Артем, заклавши руки за спину і гойдаючись на стопах взад-вперед.

– Зголоднів? – знову запитала бабуся.

– Поки що ні – відповів хлопчик.

– Потрібно їсти, бо… – почала говорити бабуся.

– Бо мій шлунок почне стискатися, а тоді зовсім зникне, і мені більше не буде чим їсти. Пам’ятаю – закінчив Артем.

– Роби як знаєш – сказала бабуся і вийшла, зачинивши за собою двері.

Артем полегшено зітхнув, повернувся до стільця і розсунув штори, заливаючи кімнату світлом. Проте, на його жаль, птахи розлетілися хто куди, так і не отримавши полуницею по макітрі. Артем знову зітхнув, але тепер від розчарування, взяв рушницю і сховав у велику стару скриню, що стояла під ліжком. Двері кімнати знову прочинилися, але тепер на порозі стояла двоюрідна сестра Артема — висока й худюща дівчинка-підліток з коротким русявим волоссям, в майці та літніх джинсових шортах. Вона була настільки худою, що Артем був готовий закластися навіть на свою рушницю, що бачить як у неї крізь шкіру просвічуються кісточки, коли вона стоїть під сонячними промінчиками. Дівчинку звали Марфа.

– Ти з’їв усю полуницю? – спитала Марфа, дивлячись на нього заспаними світло-сірими очима.

– Ні – відповів Артем. І технічно це була правда. Він її не з’їв, а майже всю перетворив на набої до рушниці.

– Точно? – перепитала Марфа, схрестивши руки й не відводячи погляду від Артема, немов під цим поглядом він мав одразу в усьому зізнатися.

– Точно – відповів Артем.

– Може ти знову вигадав щось божевільне? – не вгавала Марфа, а її очі звузилися до малесеньких прорізів, з усієї сили демонструючи підозру.

– Ні, я ж не божевільний – сказав Артем, знизавши плечима.

– Ти ж не хочеш отримати прочуханки від бабусі?

– Не хочу.

Запала мовчанка. Марфа дивилася на Артема, а Артем на Марфу. Хлопчик вирішив, що не дуже хоче витрачати залишки дня на підозрілу мовчанку, а тому промовив:

– Хочеш покажу тобі колекцію слимаків? Вони дуже зелені й надзвичайно слизькі. Колись вони перетворяться на метеликів.

Марфа нічого не відповіла, розвернулася і вийшла – магія слів спрацювала. Яка дівчина любить слимаків? Отож-бо й воно. До кінця літніх канікул залишилося зовсім нічого, а тому провести останні серпневі дні в компанії сестри, яка мовчить, було не дуже гарною ідеєю. Взагалі, якщо вам захочеться спитати Артема як він провів літо, то він, скоріш за все, відповість, що це було напрочуд нудно. Можливо все було б інакше, якби його друг, який живе неподалік в схожому двоповерховому будиночку, не поїхав геть до самої осені. Було б також добре, аби двоюрідні сестри не приїжджали в гості на літні канікули… Що ви кажете? Кажете, що бачили тільки Марфу? Насправді їх дві. Вони рідкий випадок сестер-двійняток, які геть між собою не схожі – ні зовнішністю, ні характером. Єдине, що їх дійсно робить двійнятами, так це те, що Марфа народилася хвилиною раніше за свою сестру. Ми ще познайомимося з другою сестрою, а зараз повернемося до теми та поговоримо про останню й найголовнішу причину, чому ці літні канікули були не найліпшими в житті Артема. Все через хворобу матері.

Одного дня мама Артема, висока і струнка рудоволоса жінка з веснянками на обличчі, сказала: «Щось не так з моїм серцем». І вона мала рацію, бо щось дійсно було не так. Вона перестала відчувати емоції, геть нічого не їла і не пила, беручи сили виключно зі своєї мовчазної скорботи. Вона лежала у своєму ліжку, в кімнаті поряд з Артемовою, і тупо дивилася в стелю, не в змозі заплющити очі, аби проспати бодай з годину. Усі лікарі, які приходили подивитися матір, повторювали, що таке дійсно іноді трапляється. Люди просто говорять: «Щось не так з моїм серцем», а тоді перестають відчувати бодай щось. Іноді це проходить саме собою, а іноді ні.

Цілими днями Артем ходив до матері, аби пробудити в ній бодай якісь відчуття. Хлопчик читав їй свої улюблені казки, танцював і співав, але нічого не виходило. Мама продовжувала незворушно лежати і дивитися в стелю, не видобувши з себе навіть найменшої посмішки.