Звичайна потреба.

...він важко опустився на невеликий камінь.
- Ну, добре, що ти хочеш від мене почути?
Це питання просто приголомшило мене. Ще хвилину тому вмовляючи його сказати мені певні життєві істини, які, як я думав, не просто працюватимуть ефективно в моїй долі, але приноситимуть справжні матеріальні дивіденди, просто випарувалися, розбилися об стіну конкретики. Я не міг чітко пов'язати свої думки і сформулювати питання.
– Як отримати те, що хочеш? - немов кашель вирвалося нарешті в мене.
Він мить сидів тихо, не спокійно, якось дивно хвилюючись. Обличчя його почало опливати в жалюгідну плаксиву гримасу, що ставало гидко на нього дивитися з кожною секундою. Але потім він зігнувся і залився гучним сміхом. Він реготав так, що мало не впав з каменю. Відбувалося це відносно довго, тож мене його поведінка стала злити.
- Ти сам просив, щоб я ставив тобі запитання.
- Вибач, - він підвівся витираючи сльози. - Але ж це нісенітниця!
- Чому? Адже кожна людина бажає отримати те, що хоче.
- Так, і вони його отримують сповна.
- Тобто голод, війни, руйнування, хвороби, вбивства, злодійство, неврожаї та посухи, це те, чого вони самі хотіли?! Це ж дурість!
- Ти ще забув венеричні захворювання, запори та шкідливих сусідів.
- Твій сміх не до речі.
- А ти мабуть зібрався зайняти місце Ісуса, захищаючи кожну людину на цій планеті від неї самої. Адже тільки подивися, що кожен має лише те, чим він насправді є. Їхній спосіб одягатися, говорити, робити паси руками, рухати тілом в особливому ритмі та порядку, бути худими чи вгодованими. Все їх підкреслює, всю їх суть та індивідуальність. І нехай не лукавлять самі перед собою, що все ховаються під масками. Дурниця! Який сенс ховатися під маленьким кущиком серед жвавої вулиці і вважати, що тебе ніхто не бачить, хоч усі тицяють у тебе пальцем. Так і багато людей. Маски лише підкреслюють їхню дурість, як натягнуті чорні штани на здорову дупу. - Він знову засміявся, швидше за все своїм жартом. - Дама у віці хоче виглядати стрункішою і натягує все чорне. Дивись, не переплутай вдову в жалобі з жирною кокеткою.
- А ти не ухиляйся від відповіді.
- Ну, тоді зрозумій одну просту істину. Та так, щоб вона стала для тебе, - саме для тебе, - законом всього, життєвої ваги. У світі, у будь-якому його куточку, чи самотній ти чи спілкуєшся з кимось. Зла не існує! Зла не існує ні для кого, – жорстко і спокійно промовив він. - Є тільки дія, або бездіяльність, що одно одне. Ось коли усвідомиш це, щодо всього і себе зокрема, тоді й поговоримо про те, як клацати пальцями і отримувати будь-яку нісенітницю собі на голову.

...Часто згадуючи наші розмови з ним, я намагався чіткіше відновити в пам'яті ті фрази та поняття, які він мені говорив. У перші моменти наших бесід, які були так, ніби ні про що і починалися дуже повсякденно, я буквально скипав від обурення, що переповнював мене, до егоїзму, прямолінійності і його непогрішної впевненості в тому, що він говорив. Але потім весь мій гнів перекочувався на мене самого від розуміння того, що він все ж таки мав рацію. І жодної жорстокості у його словах не було. Було тільки моє суб'єктивне сприйняття певних правил у житті, з якими я погоджувався і хотів, щоб так залишалося завжди, без будь-яких змін. Ставало страшенно гидко і якось не по собі, ніби розгляд своєї глибокої рани.
Якось сидячи у нього вдома мова зайшла про зовсім банальні речі. Ми говорили про те місце, яке кожна людина обирає в житті, і я намагався триматися конкретики, говорячи, що дуже багато хто живе не там, де вони хочуть. Що всі люди постійно хочуть змінити своє місцеперебування на інше, на їх погляд, більш пристойне, з кращими комфортними умовами, матеріальною наповненістю та соціальним кліматом. Мені зовсім не хотілося переходити, як мені здавалося, на
філософські умовності. Принаймні, мені вони такими здавались на початку нашого знайомства. Тепер я розумію, що для нього вони були більш ніж показні принципи. Це було його життя.
– Люди просто шукають притулку від оточуючих, переїжджаючи з місця на місце. Ними керує страх.
- Чому страх? Якщо мені подобається якась місцевість, місто, яке приваблює своєю красою, людьми, парками?..
- Що ти там будеш робити?
- Працювати, гуляти. Та просто жити!
- А зараз ти чим займаєшся? Не тут, зі мною. Взагалі?
Я промовчав, розуміючи, що він мене хоче вкотре підловити.
- Там ти займатимешся тією ж дурницею, що й зараз. І доки ти багато чого ще не розумієш, це відбуватиметься завжди. Люди шукають не місце, а щось на зразок щастя. У всіх воно ніби різне, але ця різниця лише вплив часу. Вчора вони думали, що будуть щасливі потрапи їм до рук така ж іграшка, яка була у сусідського хлопчика. Сьогодні вже тільки через те, що багато грошей принесуть їм те, що їм так бракує. А завтра, здатність тремтячими руками втримати хоч чашку з водою. І не сконати б на самоті, а то не дай боже тіло просмердить все житло.
- Тоді ти скажи, що таке щастя? Ти живеш один. Я навіть не бачив, щоб до тебе приходили гості.
- Це твоє розуміння щастя - залишатися якнайдовше серед натовпу?! Ти випадково не оголошуєш усім: "Ось зараз я піду спорожнитися!" - І він засміявся.
Його сміх був такий заразливий, що змусив мене посміхнутися.
– Люди шукають не щастя, а простий комфорт. Їхнє прагнення забитися в куток зі шматком їжі абсолютно однаково, що у бідного, що у багатія.
- Стривай, ти що ж виправдовуєш несправедливість, що багато хто живе за межею бідності, а інші насолоджуються палацами на награбовані гроші? Одним не вистачає найпростішого, необхідного, звичайного харчування, їжі, а інші при цьому їх обирають!
- Ти бідна і нещасна людина, - тицьнув він у мене пальцем якось дуже пафосно і театрально. - Я ж казав тобі, що зла не існує. А якщо говорити про комфорт, то його можливості обмежені лише самою людиною. Ти ж скажемо не хочеш жити на смітнику. Та й викинь тебе туди, ти з величезною швидкістю знову будеш там, де ти є. Так і заможні люди. Все однаково.
- Добре, тоді не виляй і скажи, як досягти того, щоби жити щасливо? Адже скажемо, переїхавши жити в інше місце, людина на якийсь час стає радісним. Щоправда, не на довго. Хоча, проте, щасливим взагалі неможливо бути завжди.
- Це ще чому? - Його просте і по-дитячому наївне питання мене збентежило.
- Ну - у, - потягнув я шукаючи вихід зі становища, - постійно бути радісним неможливо.
- Це не ти кажеш. Це все кажуть. Люди плутають радість та щастя. Стрибаючи від отримання подарунка, що вони так хотіли, вони думають, що щасливі. А це просто швидкоплинна радість. А непритомніючи від розуміння, що випадково пройшли повз свою смерть обгаджують собі штани. Оце повне щастя. Та куди вже повніше!
Ми разом засміялися.
- Зрозумій, - продовжив він, - не можна жити в гонитві за радістю. Щастям завжди керує кохання. І я вкладаю в це слово лише те, що виходить із мене як із особистості, а не як із біологічного об'єкта. Я люблю робити все, що я люблю робити.
- Вибач, але це якась абстракція.
- Для тебе. І тільки тому, що ти ще не знаєш, хто є. Я знаю!.. Я живу так, що мені приємно знову прокинутись у своєму ліжку, я люблю її. Мені приємно подумати під ковдрою, що я можу зробити сьогодні, і роблю. Я роблю те, що люблю. І навіть якщо роблю помилки, то не журюся, не шкодую і не лаю себе.
- Так багато хто робить...
- Навряд, якщо їхнє життя залишається особливим. Вони як п'яниці, які твердять мантри про те, що не п'ють, а самі напиваються через день ущент.
Він підвівся і трохи відійшов. Потім, ніби згадавши, завмер на мить і вийшов.