Розділ 10.

Тепер я не така смілива як кілька секунд тому. Всередині все волає про тривогу і про те, що треба робити ноги, а насправді я не можу поворухнутися. Качок нахабно посміхаючись прямує прямо до мене.

- Ти звідки взялася така смілива, дитинко? - Мені не подобається те, як він на мене дивиться. Його погляд лякає, а блиск у ньому змушує задуматися про те, наскільки голосно я вмію верещати й прикинути чи встигну я покликати на допомогу. Тут же прикидаю, що він зі мною за це зможе зробити.

Ну ось як я вмудруюся в таке встрявати? Чому ні з ким із мого оточення подібне не відбувається, а в мене... хоч книгу писати починай.

- Там таких більше немає, - відповідь виривається швидше, ніж я встигаю її обміркувати. Ну, в принципі, як і завжди, чому тут дивуватися?

- А мені більше не треба. Тебе цілком вистачить, — він голосно сміється зі свого ж жарту. Як він вважає дуже дотепного.

Всередині все холодіє, бо цей придурок підходить ще ближче, порушує мої особисті межі.

- Слухай, тобі не потрібні проблеми? - Задираю підборіддя і вирішую скористатися єдиним рятувальним колом, яке в мене залишилося.

- А ти мені можеш створити проблеми, дитинко? - Від його голосного і неприємного сміху я кривлюсь. Який неприємний тип.

- Їх тобі створить Ахметов, - ось він моє рятувальне коло. Дуже сподіваюся, що цей дурень тут не проїздом і знає це прізвище, тому що, якщо ні, то мені прийде повний капець.

Здоров'як примружує очі й дивиться на мене з недовірою, але по його виразу обличчя я розумію, що прізвище Ахметових йому знайоме. І судячи з усього симпатії не викликає.

- Нісенітниця, ти не в його смаку, - його погляд пробігається по моїй фігурці й він знову шкіриться як звірюга.

Чорт! А тут і не посперечаєшся, я не схожа на звичайну пасію Ніка.

- А ти кастинги проводиш, щоб знати, в якому я смаку? - Його слова мене зачіпають і мені хочеться якось йому відповісти.

- Пропоную тобі самій сісти в мою тачку, а там домовимося як будеш просити вибачення, - мої очі збільшуються в розмірі від такої зухвалої пропозиції. Це за що я перепрошувати повинна? 

А він часу даремно не втрачає, поки я перебуваю в глибокому шоку, цей придурок хапає мене за руку своєю п'ятірнею і починає тягти у бік своєї машини. Всі мої спроби вирватися зовсім нічого не дають. Все, що мені вдається, це залишити пристойний гальмівний слід від своїх кросівок.

- Прибери руки! Придурок! - Верещу так, що в самої вуха закладає, а цьому хоч би що, громила тільки голосніше ірже і, притягнувши мене до тачки, починає її відкривати.

Я починаю кричати голосніше, але нікому немає до мене жодної справи. Ніхто навіть не виходить з будинку, який знаходиться зовсім поряд. Всім плювати. Та що це таке? Мене зараз викрадуть серед білого дня, а всім буде начхати?

Кидаю погляд на дорогу і не вірю своїм очам, коли бачу машину Ахметова, вона летить на такій швидкості, що спочатку, здається, що хлопець просто пронесеться повз. У мене навіть виходить злегка вирватися із захоплення місцевого гопника і штовхнути його ногою до того, як машина Ніка гальмує з диким вереском, ледве не зносячи до біса машину цього ідіота.

Ось тут громила нарешті розтискає свої пальці, тепер я йому не така цікава, як той, хто вирішив таким нахабним чином перешкодити його планам.

- Якого… - Але домовити він не встигає, тому що з машини вилазить Ахметов, злий настільки, що я навіть роблю кілька кроків назад. Я б на місці недоумка взагалі б уже тікала.

Очі Ніка зараз випромінюють стільки люті, що я не ризикую навіть поворухнутися. Хлопець спочатку зміряє цим поглядом мене, проходить від маківки до самих п'ят, після впивається поглядом у руку, яку я машинально потираю, зап'ястя трохи ниє від того, з якою силою його стиснули. І якщо до цього мені здавалося, що зліше хлопець стати не може, то зараз я розумію, що дуже сильно помилялася. Очі Ніка ніби стають темнішими, я бачу, як щільно стиснуті його щелепи й готова присягнутися, що я чую, як скриплять його зуби, з такою силою він їх стискає.

- Ти мені тачку мало не зніс! - Громила стискає кулаки, а Нік при цьому посміхається. Кривить губи в жахливій усмішці. Мені вже заочно шкода гопника.

- Згоден, в цьому я проколовся, - сказавши це, Ахметов тут же з ноги врізає по бічному дзеркалу його машини й воно зависає в повітрі на проводах. Я верещу і прикриваю рота долонею, що він витворяє?!

- Зовсім очманів?! - Здоров'як кидається до тачки, але Нік в один удар відкидає його назад, - через цю дівку?!

- Зараз я тобі все поясню! - Нік гарчить ці слова і кидається до здорованя, який не встиг відірвати зад від асфальту від попереднього удару.

Я заплющую очі й починаю голосно верещати. Я боюся дивитись на те, що відбувається. Чую лише звук ударів та якийсь хрип.

- Якого... Ахметов, ти щось сплутав? - Те, що цей придурок ще може говорити, це добре? Добре, так? Я намагаюся вмовити себе, що ще не відбувається нічого страшного, але дурити саму себе вже не виходить.

- Ще раз поряд з нею побачу ти в мене все життя пюрешки жерти будеш, - по голосу Ніка я розумію, що хлопець у сказі. Здається, він навіть сам не розуміє, що творить. Що це означає? Як його зупинити? Чому він так сильно розлютився?

- Я ж не знав, що це твоя дівка... я б ніколи...

І тут я чую гучний хрускіт, від чого розплющую очі й бачу, що Нік притис здоров'яка до землі, а той корчиться від дикого болю.

- Бачу до тебе ще не дійшло, але в мене достатньо часу, щоб виразно тобі все пояснити.

У цей момент я розумію, що я не можу просто тут стояти. Ще трохи й нам знадобиться швидка допомога.

– Нік, прошу... будь ласка... - Подаю голос, намагаюся хлопця хоч трохи відвернути, може я зможу його вмовити? Може він відпустить цього здорованя? Голос тремтить, а тіло наче ватне, здається, якщо я зараз зроблю крок, то просто впаду на землю.

- Сіла в машину, - Ахметов підіймає на мене очі. Темні, затягнуті пітьмою. Він взагалі бачить мене? Розуміє хоч щось?