Розділ 9.

Серце тарабанить у грудях з такою силою, що мені здається я отримаю серцевий напад з секунди на секунди. Нік навіть не думає мене відпускати. Хлопець, здається, серйозно налаштований. Як ніколи. І найжахливіше те, що я на його території. У його спальні. Ось останнє мене найбільше турбує.

- Показуй тим, кому до цього є хоч якесь діло, - ричу в його губи й одразу починаю вириватися, бо я більше не дозволю йому робити те, що він задумав. Він більше не поцілує мене! Я не дозволю!

Але як би я не билася в конвульсіях, у мене не вдається зрушити хлопця ні на міліметр. Про те, щоб він розтиснув свої пальці й випустив мене з цього полону, навіть не йдеться. Він схопив мене мертвою хваткою і здається не збирається відпускати.

- Ну судячи з того, як ти мною цікавишся, тобі якраз і є до цього справа, - він каже це з глузуванням, так ніби за шкірку схопив мене, коли я підглядала за тим, як він миється в душі. Ось же зухвалець! Я навіть рота розкриваю від такого нахабства.

- Послухай, Ахметов, не всі пускають по тобі слини. Я, звичайно, розумію, таку реальність прийняти складно, але доведеться. Ти мені не цікавий! Тож прибери від мене свої граблі! Твоє суспільство мені так само неприємне, як і ти сам!

Усі спроби звільнитися зазнають невдачі, бо я просто фізично не можу з ним змагатися. Такого бика неможливо навіть з місця зрушити, не те що вирватися з його хватки. Я дихаю так, ніби пробігла щонайменше десять кілометрів без зупинки. Відчуваю, як палають мої щоки, а від бурхливих емоцій мене прямо розпирає зсередини.

- Зараз перевіримо, - хлопець зухвало посміхається, а мені вже стає не до жартів. Його очі моментально темніють, а погляд стає таким холодним, що мені хочеться обійняти себе за плечі та зігрітися.

Інстинкт самозбереження нарешті виходить на перший план, і я тупо йому слідую. Вимикаю голову, емоції та все, що може завадити мені врятуватися від цього цапа. І роблю те, про що дуже скоро пошкодую. Я різко стискаю ногу в коліні й б'ю ним точно в ціль. Те, що я потрапила, розумію по тому, як обличчя хлопця кривиться, а після Нік починає голосно шипіти. Його пальці на моїй талії розтискаються, а я навіть не ворушуся. Переляканими очима стежу за тим, як хлопець згинається навпіл і починає тихо сваритися. Здається, він зараз здатний тільки пошепки розмовляти. Невже так боляче?

- Ти за це відповіси, - гарчить, коли я все-таки прийшла до тями й кинулася до його ліжка за коробкою.

- А тобі мало? - Притиснувши до себе коробку розвертаюсь і дивлюся на хлопця. По його погляду розумію, що варто йому трохи відійти від мого удару, як він мене особисто приб'є. Своїми ж руками, - ще раз до мене полізеш і я відпрацюю на тобі всі маневри, яким мене навчив мій хлопець!

Несу марення і навіть не червонію. Я і коліном йому заїхала випадково, бо злякалася, що знову мене поцілує. Я ще від минулого разу не відійшла, а почуття провини зжирає мене щоразу варто мені побачити Тамерлана. А цей негідник вирішив підкинути дров у моє багаття?! Ну ні!

Нік щось ще гарчить мені у відповідь, але я кидаюся до дверей і відразу вилітаю з кімнати.

– Аня! Ось ти де? - Голос мами змушує мене підстрибнути на місці й тільки дивом не випустити з рук коробку.

- Ти мене злякала, - видаю на видиху і відразу дивлюся на маму широко розкритими очима.

- Я вже весь будинок обійшла, а тебе ніде немає. Ти де була? Я хвилювалася.

Бачу, як мама переводить погляд на кімнату Ніка та прикушую щоку зсередини. Бракувало, щоб у мами ще якісь питання з'явилися пов'язані з цим недоумком.

- Я забула в який бік треба було звернути й, здається, пішла не туди.

– Це кімната Микити.

- А де ваша? - Я якнайшвидше хочу зрушити з цього місця, а то якщо Ахметов вирішить вибігти з кімнати, щоб знайти мене і покарати, то маму явно зацікавить його зовнішній вигляд і запитань до мене з'явиться стільки, що я не впевнена, що зможу відбитися від них.

На моє щастя, мама відразу перемикається на розповідь про те, як хатні робітниці Олександра недбало віднеслися до розпакування її речей і що їй довелося все робити самій. Проводить мені екскурсію їхньою спальнею, і ми разом розпаковуємо її колекцію фігурок, яка, на щастя, залишилася в цілісності та безпеці.

- А як же спільна вечеря? - Мама дивиться на мене незадоволеним поглядом.
А я не знаю, що саме збрехати, щоб якнайшвидше вислизнути з цього будинку, тому що за ту годину, що я тут провела, Нік так і не вийшов з кімнати. І я прямо п'ятою точкою відчувала, що це може статися з хвилини на хвилину, а я аж ніяк не хотіла бути присутньою при цій знаменній події. Тим більше я була впевнена, що хлопець вийде злий як собака і краще мені вже до цього моменту забрати звідси ноги.

- Мамо, ми ж начебто про обіди домовлялися? - Усміхаюся їй у відповідь, але погляд мами від цього добрішим не стає. Вона незадоволена.

Мій телефон вкотре вібрує в моїй кишені, і я все-таки не витримую і дістаю його, щоб подивитися, що там сталося. На екрані висвічується п'ять пропущених від Тамі та три від Насті, ще висить кілька повідомлень, але я не встигаю їх відкрити, бо чую, як мама вже розмовляє не зі мною.

- Микито, вечеря вже скоро буде готова, а чому ти з сумкою? - Відірвавшись від телефону і подивившись на Ніка, я запитливо підіймаю брови. У хлопця справді на плечі висить величезна спортивна сумка. Така сама є й у Тамі. Він на ігри з нею ходить, ось тільки навіщо вона зараз Ахметову? Гра ж завтра.

- Залишитись не вийде, у нас гра перенеслася на сьогодні.

– Як на сьогодні? 

Я ошелешено дивлюся на хлопця, а потім знову на свій телефон. Відкриваю повідомлення від Тамі, пробігаюсь по тексту очима й відразу тихенько сварюся собі під ніс. Тамерлан ще годину тому написав мені, що гра буде сьогодні, і що я просто зобов'язана прийти.

- За півтори години гра, а ти що ж не підеш підтримати свого хлопця? - Нік знущально вигинає брову і посміхається самою своєю гидкою усмішкою, - лузерам підтримка потрібна як ніколи.