Розділ 8.

Мені відразу стає соромно за свої слова. Варто побачити обличчя мами, як всередині все стискається. Адже я могла стриматися від таких висловлювань, а воно якось само собою з мене вирвалося.

- Мамо, - роблю крок уперед, - просто зрозумій, що я так ніколи не стану самостійною та дорослою. Якщо я завжди знатиму, що ти мене підстрахуєш. Ну погодься, готування їжі це ж не найбільша проблема в житті?

Мама лише посміхається, а мені відразу стає трохи легше.

- Я навіть уявити не можу як ти тут одна... Як я там без тебе.

- Мамо, підгоріла яєчня ще нікому не псувала життя. А ти там зможеш повністю перемикнутися на свої стосунки з коханим чоловіком. Приділяти йому більше часу.

- Анюто, - мама підіймає очі, і я бачу в них щось чого так дуже боялася. Вона відчуває зараз свою провину. Начебто їй доводиться вибирати, - може, я поки що скажу Олександру, що це все якось рано і...

- Ну і хто тут з нас двох дитина, а, мамо? Серйозно? І скільки ти тут сидітимеш? Поки у тебе правнуки не з'являться? А особисте життя воно ж таке... Нікому й не потрібне, так?

Мама знову посміхається, а я не утримуюсь і відразу її обіймаю.

- Я знаю, що завжди буду для тебе дитиною, - шепочу їй на вухо й обіймаю ще сильніше. 

Після того, як не стало тата... У мами залишилася тільки я, і я не можу звинувачувати її в тому, що вона боїться залишити мене одну. Вона боїться, що зі мною щось може статися. Боїться, що мене хтось образить, а її не буде поряд.

– І навіть у сорок ти будеш для мене моєю маленькою дівчинкою, – мама підтверджує мої слова та притискає до себе руками. Я починаю часто моргати, щоб сльози, які встигли накотитися на очі, нарешті висохли.

- У нас же нічого особливо не зміниться, - відлипнувши від матері, я намагаюся її підбадьорити, - у нас же необов'язково мають бути спільні сніданки, це, наприклад, можуть бути обіди або вечері.

Бачу, наскільки мамі подобаються мої слова, вона навіть вся підбадьорилася і почала перебирати кафе, в яких ми могли б зустрічатися.

- У мене є розкішна ідея! Так, точно! Як я одразу про це не подумала?

Я насторожено дивлюсь на матір і вже розумію, що то за ідея. Ні, прошу, тільки не це... тільки не це...

- У нас може бути щодня сімейний обід, після інституту всі збиратимемося в одному будинку. Як справжня та дружна сім'я. Сімейна традиція

Я дивлюсь на маму не моргаючи. Серйозно?

- Я поки туди доїду, то вже й рак на горі свисне і будь-який обід охолоне.

Я як уявлю, що мені туди трястись на автобусі мінімум годину, а потім ще і йти три кілометри від зупинки, бо туди, де мешкає сімейство Ахметових, не їздить жодний автобус. Мажори ними просто не роз'їжджають. Там кожен має свою машину, і не одну.

– Цю проблему ми вирішимо.

У мами дзвонить телефон, і вона виходить з кухні, а я намагаюся за час її відсутності взяти себе в руки. Спільні обіди здаються дрібницею в порівнянні з тим, що я вже сьогодні могла заселитися в одній з кімнат того величезного будинку. Тож мені здається, що варто піти на компроміс. Вичекаю тиждень - інший і потім придумаю як зістрибнути з цих обідів.

- Анюто, але мені все одно знадобиться твоя допомога з коробками, я сама їх точно не зможу розібрати.

- Звісно, ​​мамо. Я поїду та допоможу тобі.

Спаковування решти речей зайняло ще кілька годин. Виявилося, що після повернення додому на мене ще чекає розпакування, тому що мама, бажаючи заощадити час, почала пакувати в коробки й мої речі. Так що мені ще належить забируще заняття перед сном.

Коли ми приїжджаємо в будинок Ахметових, все на що я сподіваюся, так це щоб головний цап цього житла тинявся десь з друзями, і я встигла зробити ноги звідси швидше, ніж він з'явиться.

- Акуратніше! - Від маминого обуреного крику я відразу розвертаюсь і бачу, як одна з дівчат, які тут працюють, ледве не впустила мамину коробку з її колекційними фігурками. Навіть у мене серце зупинилося. Мама їх колекціонувала стільки часу і якби зараз з ними щось трапилося, то дівчині б було кепсько.

- Мамо, давай я, - підходжу і, посміхнувшись переляканій покоївці, забираю в неї коробку.

- Дякую, Анюто, ти пам'ятаєш, куди треба нести?

- Мамо, на другому поверсі в цьому будинку я була всього два рази, один з них був невдалим, тому що я навіть вбиральню знайти не змогла серед безлічі тих дверей. Так що краще скажи куди повернути та як знайти кімнату.

- Підіймаєшся сходами й четверті двері... з... - Мама не встигає договорити, як тут же кричить вже на когось, хто щось там упустив, а я розумію, що мені простіше самій знайти спальню, ніж чекати, поки мама розбереться зі всіма тут і зараз.

Піднявшись сходами, я завмираю на кілька секунд, кручу головою з боку в бік і не можу вирішити куди йти далі. Ліворуч чи праворуч? Чорт!

Повертаю вліво, і дійшовши до четвертих дверей, голосно видихаю і заходжу в кімнату. Те, що інтуїція в мене так собі, я розумію відразу ж. Варто мені побачити інтер'єр кімнати, як стає зрозуміло, що це не спальня мами та Олександра. Це найімовірніше кімната парубка. Від останньої думки мені відразу стає ніяково і я, розвернувшись, хочу бігти куди очі дивляться, тому що я чудово розумію кому належить ця кімната і зустрічатися з його господарем, я б не стала ні за які гроші.

Але, звичайно ж, у мене нічого не виходить. Варто мені розвернутися і попрямувати до виходу, як ліворуч від мене відчиняються двері й з неї в кімнату входить Нік... Точніше спочатку клуби пари, а потім серед них у мене вдається розглянути мерзотника, який з задоволеною усмішкою окидає мене поглядом.

Чорт! Чорт! Чорт!

Чи варто говорити про те, що на хлопці зараз є лише рушник, обкручений навколо його стегон і більше нічого? Очі самі ковзають по кубиках на його пресі... По тому, як по них стікають краплі води... Та що ж зі мною таке?! Чому я на нього так витріщаюся?

- Так скучила, що навіть у мою кімнату приперлася? - Нік робить до мене крок, а я не в змозі навіть від нього відстрибнути. Хлопець наближається недозволенно близько, я відчуваю жар його тіла і від цього на шкірі з'являються мурашки...