Хапати й не пускати? Це як?

Звісно Сонька не передзвонила, зате дала мені кілька тем для роздумів. І я роздумувала - поки не заснула.

По-перше, чому вона не в курсі, що Платон дуже не бідний хлопець. І буде ще заможнішим, бо он як впахує, і все у нього виходить. Чи може то для мене, дочки матері-одиначки, яка жила до появи вітчима від зарплати до зарплати, сім’я Платона здається заможною? А для Соньки все, що не мільйон - це, мабуть, уже бідність.

А по-друге - оте хапай і не пускай. Яка добра дівчинка. ця Сонька! Їй не треба, то бери, невдахо, мого вже непотрібного чоловіка й доглядай мою дитину. Бо на краще не можеш розраховувати.

Ах ти ж! Нехай я невдаха, а от вона... Не знаю такого слова, що б означало ідіотку і погань одночасно. Нехай собі знайде лисого банкіра. Та хоч ьи й кучерявого. Побачить, що втратила. Навіть не втратила, сама кинула.

Платон просто помилився з мамою для Кузьки.  І може уже й подав на розлучення, бо знайшов іншу. Він чесний, аж страх. І не буде водити за носа майбутню дружину.

Яку я вже ненавиджу.

Але хапати й не пускати?

Це як?

Сказати - я не глядітиму Кузьку, якщо ти зі мною не одружишся? Знайти ту дівчину, яку він собі знайшов,  вимагати, щоб відчепилася від мого зведеного?

Ще не вистачало влаштовувати щось таке принизливе, як ота актриса. 

Я лежала одна у маленькій спальні, тепер тільки моїй. Заклала руки за голову і дивилася у стелю, якої в темряві не було видно. 

І не знала, на що зважитись. Чуйка підказувала, що Сонька знає, про що говорить. Що я можу просто зранку зайти до Платона і сказати, що моя умови до угоди - шлюб з ним.

І він згодиться, бо змучений і не має іншого виходу. Та й насправді ідеальна для Кузьки - я, з якого боку не подивись.

І ми знову будемо сім’єю. Він заспокоїться, не вигадуватиме, що я піду кривою стежкою. Мені не треба буде ніде вчитися. Ми зобразимо ідеальну сім’ю для реклами. Він підніме бізнес. Я зможу писати свої сценарії. Ще й передам розписку для тої актриси, що відчепилася від Костика. І вона проштовхне мою писанину в кіно або театр.

У мене буде інстаграм, і всі побачать мене - ідеальну дружину успішного бізнесмена, мати чарівної лялечки й успішну сценаристку. Тисячі підписників. Ні, краще мільйони. І кожного ранку моє фото - як я в майці з фірмовим сімейним лого  чищу зуби такою особливою щіткою, через яку стоматологи підуть з торбами, бо залишаться без роботи. Або п’ю каву. Обов’язково з молоком з фірмового пакета і в черговій футболці. Знову ж таки з лого Платонової фірми. Кожного вечора селфі з якоїсь богемної тусні або театру. Кожні три місяці - з модного курорту. Одяг від стиліста Платонової матері, їжа виключно здорова, фітнес…

От на цьому слові я прокинулась від напівсну, в якому мені примарився цей сценарій. Треба швидко записати.  Назвати якось так - все можливо, якщо...

Якщо що?

Якщо один раз натиснути на коханого, не дати можливості відмовити. Він потім зрозуміє що так краще. І полюбить мене. Потім. Зараз просто треба шантажем його окрутити. І буде все за сценарієм.

Він не покаже, як мене ненавидить за примус. Я ніколи не дізнаюся про його коханок. А може дізнаюся, бо найматиму за його гроші детективів. Вони мені приноситимуть докази. А я ховатиму компромат на чоловіка у сейф з секретним кодом і удаватиму, що нічого не знаю.

І хоч в моїй спальні було темно, я абсолютно ясно побачила, що так все і буде, якщо зроблю, як каже Сонька.

І що це пастка. Бо мені з усього цього гламуру й успішного успіху треба тільки Платон. А він  як раз - єдине, що мені  отак не дістанеться. Бо ніхто  нікого не може покохати з примусу.

Зараз у мене є друг, з яким я посварилася виключно через те, що він у мене не закоханий.

А так у мене буде полонений.  Заручник сімейного обов’язку. Полонені ж найбільше хочуть на волю. А друге бажання у них - помститись тим, хто полонив. 

Я все ж нашвидкуруч набрала в чернетках цей сценарій. І з фальшивим хепіендом, і зі справжнім закінченням - де моя героїня  застає чоловіка з коханкою просто у себе в домі. Бо він уже втомився брехати й давно хоче їй зробити так само боляче, як вона колись зробила йому. Коли шантажем змусила одружитись. 

А їхня дитина питає, чи ця тьотя тепер житиме з ними в одному домі.

Витерши сльози співчуття до тої дурепи, яка хотіла силою взяти те, що їй не належить, я закрила ноут і нарешті заснула.

І перед сном встигла уявити - як завжди - що Платон мене нарешті покохав і збирається мені освідчитись.

Освідчення кожного разу я вигадувала інші, але всі незвичні і трохи химерні.

То серед натовпу на якійсь людній вулиці - щоб усі бачили моє щастя.

То десь в горах, щоб освідчення чули тільки я і соловейко, під тьохкання якого Платон опуститься на одне коліно і почнеться наше вічне щастя.

Словом, заснула я майже щаслива. А от прокинулась і побачила нагадування в телефоні, яке написала вчора ввечері у ліфті.

- Розібратись з Костиком. 

Мені менше ніж через рік вступати повторно. А він, виявляється не репетитор. Просто так підкочує? Компенсує необхідність відробляти послуги коханки тим, що затягне в ліжко незайманку? 

Знову Платон правий. Оце до речі найнеприємніше. Бо я сама люблю мати рацію понад усе. Ну і впевнитись, що мене так легко обманути - теж так собі новина.

І я дала собі слово з усім розібратися. Як раз вихідний.

Це рішення стало ніби камінчиком, що зрушив з місця лавину.

Новини й відкриття посипалися на мене стрімким домкратом, як той казав.