Елеонора. - нащось збрехала я. - Можна просто Еля

Він сприйняв моє мовчання за згоду й одним рухом переставив коляску нижче, на досить довгий рівний відтинок дороги.

Кузька моментально замовкла і перевела погляд на нову живу іграшку. При світлі серпневого вечірнього сонечка я теж уважно придивилася до непроханого помічника. І згадала, що він писаний красень. Наче актор зі старого кіно, де кожне обличчя було значне й одухотворене.

Він поправив вінтажні окуляри в роговій оправі й червоніючи поцікавився:

- Це ваш?

- Ммм? 

- Дитина ваша? Ніколи б не подумав, вибачте.

Ах навіть так! От і є на кому зігнати злість.

- А може ви все ж подумаєте? Корисна звичка. Розвиває. Ви мене бачили місяць тому. Хочете, видам страшну таємницю? Я зраджую людство,  шановний прибульцю з Андромеди, але не можу опиратися вашій красі й харизмі. Ви не знаєте скільки місяців ми, люди, виношуємо дитинчат?

Він засміявся полегшено. А я уже подумки намітила основні сюжетні повороти  сценарію про прибульця - маніяка. Який втік з тюрми для маніяків на батьківщині на землю. Бо тут можна все, за що у них там дають довічне ув’язнення. У них заборонено закохуватись, женитись і мати дітей.

- Я давно хотів запитати, як вас звати. - недоречно відволік він мене від задуму блокбастера. - Мене Кость. - поспішно сказав хлопець, помітивши, що я не зовсім розчула, про що мова. 

Ха-ха. Сказати можна що завгодно. А сам може зовсім і не Кость. Заманить в ці, як їх там, тенета розпусти.

- Елеонора. - нащось збрехала я. - Можна просто Еля. 

- Елю, ви не уявляєте як я радий, що це не ваша дитина. Той ваш бос, він так на вас дивився, що я злякався за вашу безпеку. І от тепер подумав, що це дитина від нього. Пробачте мою фамільярність.

- Я не люблю фамільярності. Але ви вгадали. Дитина від нього. Тільки не моя, а його дружини. І якщо хтось здає кімнату погодинно, це не означає, що він розпусник. А лише те, що йому потрібні гроші. І заробляти їх він воліє отак, а не якимось,  гм..іншим шляхом. - нащось заступилася я за зведеного, на якого зараз була дуже зла.

По-моєму мій натяк був дуже прозорий, але маніяк Кость і оком не змигнув. Він полегшено засміявся.

- Знаєте, Елю,  я навіть думав звернутись в поліцію. Особливо коли ви так поспішно відмовили мені в приміщенні. Подумав, може у вас щось сталося. А потім мені довелося раптово поїхати у відрядження. І от я тільки повернувся, а тут ви. З немовлям. Ну і я… Ви тільки скажіть, якщо він, ну хтось,  вас ображає чи примушує. Я...

- Обов’язково скажу. Як тільки це станеться. - завірила я маніяка Костя.

І ми ще пів години гуляли, мала спала і не верещала, а моя злість на життя і те,  що я маю глядіти малу Соньки від мого краша поки Платон десь розважає дружину, непомітно випарувалася. 

Потім  Кость провів мене додому, і я була за це щиро вдячна. Бо затягти вгору візочка через всі сходи й бордюри було б вище моїх сил. 

Ми ще трохи постояли біля під’їзду. Я призналася, що пишу сценарії й провалила творчий конкурс. А він сказав, що сам вступив не з першого разу. І я відчула, ніби знаю цього Костя довгі роки. Так легко і невимушено було з ним говорити. А може я просто давно ні з ким не говорила ні про що неділове?

- Тааак. -  почулося раптом десь знизу гарчання, в якому я ледве розпізнала голос Платона.

- Тебе на годину можна одну залишити? А ну відійди від неї. - внизу сходів стояли Платон з Сонькою. Обидва не мали вигляду щасливих від того що на часинку втекли з дому. От і чого було мене ганяти? Гуляли б самі з власною дитиною. 

- Не залишай. Тебе ніхто не просив.  І сам сиди зі своєю козявкою. - чогось озвіріла я. - Кость допоміг мені тягати візка  з твоїм дитинчам через усі сходи. Подякуй йому. І взагалі,  ти уже прийшов? От візок. До побачення.  Пішла і я прогуляюсь.

Розвернулася на п’ятці й помарширувала повз Платона й Соньку.

І почувши в спину щось про ПМС, сказане подругою, вирішила що подруги - може щось не настільки вже й необхідне в житті, як мені раніше здавалося.

Кость наздогнав мене майже одразу. І ми сходили в кіно. він провів мене додому і потім ми час від часу зустрічалися.

Маніакального в цьому хлопцеві не було нічого, крім того, що він був патологічно ввічливий з усіма.

А от дещо важливе і  цікаве було. Він вчився на режисерському. І ота дама була актриса, з якою він готував якусь роботу. Близько від його дому і дешевше, ніж винаймати студію

Кость в перший же день пообіцяв підготувати мене до творчого конкурсу. І ми справді займалися підготовкою. Правда лише на вулиці, бо ні в мене, ні в нього вдома не було жодних умов для занять. Але поки що було тепло.  

Як до цього ставився мій зведений братик?

Не знаю. 

Він не розмовляв зі мною. Спочатку я цього не помітила. Бо розмовляти з тим, кого тижнями не бачиш, ще й через стіну,  досить проблематично.

Але мати мене спитала, через що ми так сильно посварилися,  що Платон навіть не заходить.

Я буркнула щось про те, що ні з ким не сварилася. Але і в няньки не наймалася. І як хтось замість дякую на мене гарчить, то що я зроблю?

Мати похитала головою,  махнула рукою і сказала, що в Платона важкий період, і треба б з ним трохи м'якше. Але звісно не можна дозволяти зривати на собі поганий настрій.  І з притаманною їй легкістю ма викинула це з голови.

Батько Платона навряд щось помічав або надавав значення дитячим сваркам. Та і в  його стані хіба до чужих проблем?

З моменту народження Кузьки все в нас ніби стало на паузу. 

І понеслося з подвоєною швидкістю з того дня, коли мій зведений братик з’явився у нас в квартирі явно чимось дуже схвильований. 

Був ранок неділі. Я, як калібрована нероба, і так не вставала рано. А тут взагалі розіспалася. Благо Кузька за стіною цієї ночі верещала не так довго і дала поспати. 

Але вона ж мене й розбудила. Бо Платон з’явився з нею на руках, і мала, наче примадонна, образилася, що не всі звернули на неї увагу.