Ну помріяти ж можна?

У мене того літа вийшло тільки познайомитись з одним з тих, хто знімав кімнату не на кілька годин, а на добу-дві. За скажені, на мій погляд, гроші. Він бачився там з дорослою дуже красивою й елегантною жінкою. А сам був не старший за Платона.  Він платив готівкою, брав у мене ключі й повертав особисто в руки. Завжди чемно вітався і дякував. За цю ввічливу й привітну манеру і якусь солодкаву красу я взяла його прототипом маніяка для сценарію нового жахастика. Бо маніяки як раз такі - милі, чемні й загадково-красиві.

- Та ну, мала. Типовий альфонс або шахрай. Маніяки не такі, вони холодні й відсторонені. І завжди непомітної зовнішності. Щоб відвернувся і не згадав особистих прикмет. - сказав Платон, коли я читала йому варіант сценарію і призналася, з кого списаний цей вар’ят. 

- “Осіння негода зближує. Підштовхує один до одного під затишний плед і натякає відправити бадьору смс знайомим. Збирає сім'ю на кухні та пригощає домашнім варенням. Наводить свій порядок у вітальні та включає торшер. Переставляє взуття на полиці й дістає кашеміровий шарф. Роковий шарф… Все підпорядковане негоді за вікном: гардероб, плани на вечір та настрій. Час мріяти та філософствувати, час змити дощем негатив та разом із хмарами відпустити нудьгу, час ризикнути та потрапити під зливу, час оцінити тепло домівки та відчути себе щасливим. Час дощів…” - Читала я, а Платон удавав що не засинає. І тільки натякав, що в жахастиках треба описувати не погоду, а власне жахи. 

І ми придумували, які жахи можна написати для тої дуже дорослої елегантної жінки.

Мій варіант - повільно задушити шарфом, який за щось зачепився під час втечі, зведений обсміяв.

Платон схилявся до того, що треба залишити її на місяць без косметики й фарби для волосся і видати для носіння синій халат шкільної прибиральниці. Оце буде для неї справжній жах-жах. 

А я казала, що це не жах, а комедія положень. І тоді мій зведений краш пропонував зробити маньячкою саму даму. 

- Бо жінки значно здібніші у вигадуванні тортур і жахів. - казав він. - Взяти хоча б тебе, мала. Ну все. Цілую в носик, я в душ і спати.

Такі вечори вдвох з ним були дуже приємні, на жаль зовсім не часті.

І ми звісно не сиділи під одним пледом. І домашнього варення не було. Бо мати так само була біля батька Платона. Той ніби вже йшов на поправку. І навіть давав синові якісь цінні настанови досить впевненим голосом.

Та все одно схоже було на те, що Платонові доведеться брати академку, щоб сімейний бізнес не прогорів.

Так що під час посиденьок недільними вечорами пледа було два, чай без варення був з простим сиром із сусіднього маркету.

Іноді пізно ввечері, коли торшер кидав багатозначні тіні на Платона, що мовчки слухав пригоди маніяка і прекрасної поліціянтки, яка жертвувала собою, щоб викрити вар’ята… Так от, мабуть, через оті тіні мені здавалося, що мій краш дивиться на мене так, як ніколи не дивився на подругу що його кинула.

Ну тобто він і справді не дивився так на мене. Ніколи.

А зараз через гру тіней це мало вигляд, ніби дивиться так, тільки вдесятеро сильніше.

Ну помріяти ж можна?

От я і мріяла.

Це надзвичайно збудливе відчуття - сороміцька таємниця, про яку знаєш тільки ти. І нікому ніколи не розкажеш.

Так ми прожили вдвох до осені. Звісно впахували й втомлювались, як він і обіцяв. Він на швидкій і у батька в конторі, я кур'єром і адміністратором знімної квартири. Але коли ви тяжко працюєте вдвох і у вас є спільна мета, то не страшно.

І ще ж були ті вечори. 

І мати мені казала, що вони уже скоро приїдуть. 

І Платон ніби непогано справлявся у батьковій конторі.

І гроші за квартиру подруги платили непогані. Хоча виявилося, що це не так вигідно. Але все ж значно більше стипендії, навіть підвищеної. 

І в нас була спільна таємниця від усього світу.

А потім одного  зовсім не чудового вересневого дня Платон казав, що наш бізнес згортається. Причому дуже швидко. От просто зараз.  А я маю розіслати відмови всім клієнтам так, щоб цього ніхто не бачив. З рекордною швидкістю ми в чотири руки  навели лад у квартирі Соньки. 

Ну тобто там і так було нормально. Просто прибрали всю зайву постільну білизну і всі сліди того, що тут хтось колись бував. Ну принаймні бував заради побачення на годинку. 

Тому що Соня приїздила. Розбивши всі мої недомріяні мрії.

Тому що вона була вагітна. Вона спочатку не збиралася залишати дитину і казати щось про це Платонові. Але зіткнулася в Польщі з повним нерозумінням батька і повною забороною того, що збиралася зробити. А пропустивши всі строки вирішила спробувати позбавитись дитини тут. 

Платон звісно запропонував оформити шлюб і не маятись дур’ю. Хоч було очевидно - це зовсім не те, чого б йому хотілося від життя.

І може він навіть сподівався що Сонька з її раціональним підходом до життя і планів, не послухає його.

Але вона послухала. Їх розписали. Я була свідком. Більше нікого не запрошували.

І я, наскільки могла дипломатично, попередила матір про те, що мені здавалося трагедією. Сказала, щоб вона підготувала Платонового батька до того, що він уже майже дідусь.

Як не дивно, батьки поставились до цього  легковажно.

Саме легковажно.  Наполягаю на цьому слові.

- Ах, бідна сусідка, ах, діти без батьківського догляду...

Слухати гидко. 

Так чи інак, мати привезла батька Платона додому. І той наполіг на весіллі. Воно було дуже скромне, бо на Соньку уже б не налізло жодна весільна сукня, хоч там фасони наче саме для таких випадків.

Там я вперше побачила матір Платона і зрозуміла, в кого він такий красивий. Та жінка не виявила найменшого бажання ближче знайомитись з сім'єю колишнього чоловіка. Вона  поздоровила молодих і мило защебетала з Сонькою, розвіявши всі страхи подруги перед свекрухою.

І мало не з весілля молода відправилась в пологове відділення. А повернулася звідти з дуже симпатичним атласним конвертом, всередині якого було щось схоже на малосимпатичну мавпочку. Всі казали, що дівчинка - викапаний Платон. Хоча я щось не пам’ятала, щоб він колись був такий червоний, крикливий або прилюдно пісявся.