Це єдиний обов’язок молодих дівчат - бути щасливими, правда ж?

Словом я була смішна дівчинка в рожевих окулярах. І життя дотепно, спокійно і без розмаху розбило ці окуляри.

Мабуть, з добрими намірами.

Що ж. Я тепер краще бачу реальність. Вона не така страшна, як мене лякали.

Але за урок все одно не дякую.

Так от, наші з Платоном батьки, мій зведений братик і сусідка поїхали за місто на вихідні. Дачні будиночки були поруч - від роботи колись отримані мамою і її колишньою подругою. 

Образа образою, а витрачатись на проїзд Соніна мати не бажала. І завжди падала на хвіст, коли треба було поїхати на дачу.

А ми з Сонькою, як завжди з нагоди їхнього від’їзду, влаштували  піжамну вечірку з мріями й сидром.

І взнали перший закон норовливості природи -  Не можна заздалегідь правильно визначити, де саме треба підстелити соломки.

- Мріяти треба на повну. - авторитетно казала Сонька.- Бо потім у тебе може нічого не залишитись, крім мрій. Але буде хоч що згадати. Прикинь, моя мати, коли вчилась у школі, хотіла вийти заміж за крутого бандита і стати путаною.

- Ого!

- Така була тоді мода. - терпляче роз’ясняла подруга, і її сірі з поволокою очі в напівтемряві загадково блищали. - А ми? Хіба ми мріємо? 

Сказала б я їй, що уже три роки мрію про її хлопця, та нащо?

- Нам нема про що мріяти, подруго. Ми просто знаємо, що треба гарно підготуватись до ЗНО, вибрати гарний виш, закінчити   його, і потім гарувати пів життя, щоб вийти на пенсію на піку прибутку від зарплати.

- Звучить якось не дуже, Сонь. А робота ж має подобатись. І не тільки робота…

Сонька долила в чашку сидру і знову завела своєї. Вона мене уже не чула. 

- Існувати від вишу до пенсії, по дорозі десь одружитися. До сорока народити. Ростити сопливих спиногризів. Мати квартиру і рахунок в банку перед тим, як помреш. Хіба це правильно? Ми ж ще діти, як розібратися, от скажи, подруго. чого ми такі?

- Тому, що наші матері хотіли того ж самого - заможного життя. - авторитетно відповіла я. - Тільки тоді вважалося, що його можна здобути, якщо вийдеш за бандита. А тепер або вийди за багатого Буратіно, або працюй все життя. 

- Тоді я краще вийду за якогось банкіра. - п’яно посміхнулася Сонька, подарувавши мені крихту надії на те, що не все ще пропало. І я поспішила їй віддячити тим самим - надією на те, що все якось утрясеться, і ми будемо щасливі. Бо це єдиний обов’язок молодих дівчат - бути щасливими, правда ж?

- А насправді Сонь, наші діти теж отак сидітимуть вночі й згадуватимуть,чого ми хотіли у їхньому віці. 

- І що у нас вийшло те саме, що й у наших батьків?

- Ага - і ми тихо засміялися. Бо отой сидр з яблук нашого саду був наче квас, але трохи більше веселив.

- Головне. Раю, щоб наші діти так само   приходили сюди у неділю, знаходили в холодильнику щось маминого приготування і могли говорити про що завгодно.

- Точно. Ким би ми не стали. Наші діти теж будуть мріяти й вигадувати. От прикинь, Сонько, був би у тебе батько бандит, і він би зараз як раз відсидів і повернувся. Забрав вас із матір’ю до себе на острів, де закопані награбовані скарби…

- Ти, як дитина мала. - подруга не могла не підкреслити різницю в знанні життя. - Бандити ховають награбоване в банках. Відмивають гроші, потім купляють собі посаду мера, і уже грабують людей легально.

- Ну хай так. Все одно приїхав би твій батько і забрав би вас із матір’ю у свій Крижопіль. - не дала я збити себе з пантелику. - І не треба тобі було б все життя гарувати педіатром або виходити за старого бридкого банкіра.

- Нннууу. - Сонька зморщила свій ідеальний носик, але некрасивою від цього все одно не стала, як ревниво відмітила я. - Якщо в Крижопіль, то не треба мені такого щастя.

- Точно не треба, Сонь? Ну а уяви. Ти б там була дочка першої особи. Уважуха від усіх. Краща клініка, і ти там директором. Жодна сусідка на тебе не наїде за те, що у тебе спідниця коротша, ніж у неї.

- А що,  було б непогано. - засміялась подруга. - От тільки Платон в цю картину не вписується. Він би точно захотів бути директором клініки. І ми б посварилися. 

- Ну і що тобі тоді Платон? Ти будеш дочка начальства, у вищих сферах там крутитимешся. Що тобі зробить якийсь вчорашній студент, син  підприємця з фінансовими проблемами? 

- А там що, і правда проблеми? - майже серйозно поцікавилась Сонька.

- Та звідки мені знати? Вітчим уже он скільки років обіцяє матері будиночок за містом. А ще й ділянку не купив під забудову. Бізнесмен від бога.

Ми посміялись. Сонька безтурботно, а я натужно.

Бо Платон - то моя больова точка. Ще зсьомого класу.

Мати тоді встромила ножа в моє закохане серденько, ще й провернула для надійності. 

- Раю, познайомся. - сказала вона. - Кирила Анатольєвича ти вже знаєш. А це його син Платон, тепер він твій зведений брат. Буде тут жити. Гарно познайомтеся і не сваріться, бо сім’я має жити дружно.

- Та ми знайомі. - сказали ми з Платогом одночасно. 

- І не сваримося. Раїса мене взяла до шкільного театру. Вона класна. - додав Платон, і в мене ослаблиноги й солодко  затремтіли колінка. Невже він мене нарешті роздивився?

- Така розумна дівчина. І талановита. Багато уже досягла як на свій вік. І які її роки, ще вилюдніє. - вмить перекреслив мої ілюзії Платон.

Вилюдніє, ха! Я ніколи не буду жагучою брюнеткою, як Сонька. Ну хіба що перефарбую свої русяві хвостики. І не матиму поволоки на сірих очах. Бо вони у мене карі. І фігурою я в маму. Не буде у мене четвертого розміру.

Тобто Платон відсьогодні не мій таємний краш, а просто просто ввічливий зведений братик. І я для нього мала заучка, ні разу не цікава як дівчина молодша родичка. За яку він одразу взяв відповідальність. Бо він і в цьому ідеальний. Йому сказали, що він мій брат, значить брат.

А от він вразив мене з першого погляду. Я таких зблизька ніколи не бачила. Як картинка з журналу.  Уже який рік бачу кожного дня, і звикнути не можу.  І ніякою сестрою я себе не відчула і не відчуваю.