14

Фурією спускаюся на кухню.

— Ти так довго, Аль, — Леся одразу розпливається в усмішці. — Зараз знову заварю чай.

За столом уже сидить Сергій, і ще одна незнайома мені людина.

— Ще раз дико перепрошую, — винувато опускаю погляд.

— Та що ти, Аль! — відгукується Сергій. — Хіба ти маєш просити вибачення за те, що захотіла провідати батька. Не говори дурниць. Це ми почали бити на сполох завчасно. Просто погода така огидна, я хотів тебе забрати, а ти слухавку не брала. Вибач, що навели паніки.

Хочу сказати про те, що вони дивовижні люди, але мовчу. Лише тягну губи у вдячній усмішці і сідаю за стіл.

— Познайомся, — Леся вирішує представити мене незнайомцю. — Це Боря - друг Власа з минулої школи. Приїхав на кілька днів погостювати. А це...

— Саша, — перебиває її шатен. — Я в курсі.

— Аля, — суворо поправляю його.

— Пардон, — піднімає долоні, вибачаючись.

Леся підставляє мені гарячий чай.

— Пий, — турботливо просить вона. — Головне, щоб не захворіла. Так перемерзла, бідненька.

— Дякую, — тягну губи у вдячній усмішці.

— Дивно, що Влас до нас не спускається, — хмуриться вона, помішуючи цукор у своїй чашці.

— Втомився може, — знизую плечима.

Мене бентежить те, що друг Харвана назвав мене саме Сашком. Леся з Сергієм так мене не називають. Тільки Він. Невже щось про мене розповідав?

Ще навіть не здогадуюся, наскільки я близька до істини.

Леся з Сергієм захоплено починають розповідати свої історії, але перериваються, коли дзвонить Амалія.

Спочатку з їдальні виходить вона, а потім кличе Сергія.

— Змушений піти, панове, — вибачливо вимовляє він. — Не нудьгуйте.

Саме цим я і збиралася займатися, бо бажання підтримувати світські бесіди зовсім немає.

— Ти завжди така товариська? — після кількох хвилин тиші запитує Боря.

— Тільки по суботах, — неохоче відповідаю, продовжуючи попивати палючий чай.

У голові крутиться стільки думок. Може даремно я зараз усе це наговорила Власу? Я не можу вимагати від нього хоч щось.

— Сьогодні неділя, — нагадує шатен.

— Тим паче, — хмикнувши, киваю головою.

— Не такою я собі тебе уявляв, — ніби між іншим, заявляє він.

А ось це вже цікаво.

— А з чого ти взагалі мене уявляв? — хмурюся, уважно вдивляючись у його блакитні очі.

— Влас раніше часто про тебе розповідав, я навіть думав, що ти його дівчина, — посміхається Боря. — Але потім стало зрозуміло, що ні.

— Раніше? Потім? — намагаюся зрозуміти його посил. — Говориш загадками.

— Та ось я думаю, може це доля? — підморгує він. — Не дарма Влас запросив мене. Напевно, з тобою хотів познайомити, щоб і моє особисте життя теж вдалося.

— Теж? — мені перестає подобається ця розмова, бо складається відчуття, що по такій тоненькій ниточці можу витягнути те, що мені зовсім не потрібно.

— Ну так. У Власа є Діана, а мені так не пощастило, — підтискає губи він.

Серце пропускає удар. А вуха закладає, бо в голові якийсь білий шум з'являється.

— Діана? — нерозумно кліпаю очима.

— Я зайвого сказав? — тут же лякається він. — Та ну ні. Не могла ти не знати. За розповідями Власа ви дуже близькі. Не знати про дівчину, через яку він вилетів зі школи... Серйозно? — спочатку сумнівається, а потім, мабуть, за моєю реакцією, розуміє, що я нічого не знала.

— Нічого зайвого, Борю, — не знаю, як видавлюю із себе слова. — У саме яблучко.

Картинка в голові моментально складається. Його "ти маленька" та інше нічого більшого, як звичайна відмазка. Просто в нього є інша. Цікаво, як давно? Хоча ні чорта не цікаво. Якщо саме через неї він зміг відмовитися від своєї мрії, то жодні терміни не мають значення.

Багато років тому він не зміг відмовитися від цього, щоб залишитися поруч зі мною.

Ось що по-справжньому важливо.

— Ти нічого від мене не чула, гаразд? — підлесливо просить Боря. — А то Влас мені голову відкрутить. Я справді не знав, що тут може бути хтось не в курсі.

— Взамін на послугу, — твердо прошу я, змочуючи горло чаєм. Тільки ось клубок нікуди не дівається.

— Яку? — моментально відгукується він.

— Ти ніколи не скажеш йому, що розповів мені про це.

— Звичайно ніколи, — дає слово Боря. — Жартуєш чи що?

— Познайомилися вже? — лунає голос Власа за спиною.

Він щойно зайшов - я одразу помітила його кроки.

— Ще й як, — тягну губи в усмішці. — Уже домовилися піти на побачення, так, Борю?

— Так-а? — несвідомо тягне він, поки Влас помітно напружується.

— Заспокойся, — закочую очі. — Шатени не в моєму смаку.

Роблю останній ковток чаю і встаю з-за столу.

— Я піду, — кидаю погляд на Власа, який впритул дивиться на мене. — До контрольної потрібно готуватися.

— Саш, — Влас намагається зупинити мене, коли я проходжу повз.

Вловлюю запах його парфумів, намагаючись запам'ятати в дрібницях і його дбайливий дотик до мого ліктя.

— Гарного вечора, — вдивляюся в його очі лише на мить, а потім іду до своєї кімнати.

Лише в ній можу дати волю емоціям.

Тільки от не хочеться.

Ні плакати, ні кричати.

Єдине, що хочеться - діяти.

Влас по-справжньому зрадив мене. Не сказав найважливішого. Погрався моїми почуттями.

І якщо я хотіла, щоб він пошкодував... То тепер я хочу ніколи його більше не бачити.

І я вже знаю, що так і буде.

Це наше зіткнення в кухні стало фінальною крапкою.

На жаль, не хеппі ендом.

Продовження можна прочитати за посиланням: https://booknet.ua/book/maibutnya-dlya-zvedenogo-b419952