5

Зустріч із колишнім закоханим на березі струмка - що ще може бути моментом, який запам'ятовується та емоційно заряджається більше? Це місце, оточене природою, давно застрягло в моїй пам'яті й набуло особливої атмосфери.

Якби між нами все залишилося, як колись, то ми б могли поговорити про минуле, поділитися спогадами або просто насолоджуватися тишею і красою навколишньої природи разом.

Але на жаль, зараз така зустріч викликає лише сильні емоції, до яких важливо бути готовими. Навіть не знаю, позитивні вони або ж навпаки.

До розмови про минуле і до обговорення своїх почуттів і переживань ми з Власом навряд чи готові.

— Струмка більше немає, — із сумом зауважую я.

Зараз досить темно, але яскравий місяць височіє над густими деревами лісу і, здається, здатний освітити все навколо. Місячне світло м'яко висвітлює листя, роблячи кожен листок блідим і прозорим. Повітря наповнюється свіжістю і таємничістю, а нічні звуки природи стають виразнішими. Вдалині чути шурхіт тварин, їхня нічна активність акцентована цим спокійним світлом.

Не кажу Власу, що мені сумно, адже в голові я вже встигла вигадати, що засохлий струмок - це начебто знак, що між нами точно так само все випарувалося, зникло.

Та до чого, власне, знаки, якщо й сама чудово знаю, що це так?

Струмок тепер лише спогад, який залишиться в моїй пам'яті. Утім, як і наші добрі взаємини з Власом.

Переймаюся питанням, невже кожна дівчина почувається так поруч зі своїм колишнім? Та й чи маю я право називати Харвана так?

Серце б'ється нерівно, немов марить повернутися в часи, коли ці стосунки були сповнені трепетних емоцій і ніжності. Перед очима миготять картинки про щасливі моменти, проведені удвох, а на плечі миттю навалюється важкий тягар невирішених почуттів і незавершених розмов, що лишилися в минулому.

Там, де була близькість, тепер є відстань і недосяжність. Але водночас у душі досі присутня незрозуміла надія на можливість виправлення помилок і повернення до того, що було.

Мій внутрішній світ наповнюють сумніви, страх і бажання зрозуміти, що сталося і як далі рухатися. Бо з приїздом Власа я ніби перестала нормально існувати. Просто забула, як жити без постійних думок про нього.

А ці кляті погляди, швидкоплинні торкання і слова Харвана нагадують про те, що я все-таки ще не закрила цю главу у своєму житті.

На мій превеликий жаль.

— Так буває, — лише знизує плечима Влас.

— І тобі зовсім не сумно? — найімовірніше йому запитання здасться вкрай дивним.

Тільки для мене він значить занадто багато.

— Є трохи, — хмуриться, замислюючись.

— Трохи, — із сумом і ледве чутно вимовляю його ж слова.

Ну... хоч так.

— Так засмучуєшся, ніби це й справді дуже важливо для тебе, — зауважує Влас, уважно вдивляючись у мої очі.

— Зовсім ні, — миттєво надягаю на себе маску байдужості. — Уже точно ні.

Намагаюся бути настільки переконливою, щоб самій повірити в цю брехню.

— То яка все-таки причина, що змусила тебе відмовитися від своєї мрії? — знову починаю цю розмову.

Раптом, йому таки захочеться поділитися?

— Вагома, — сухо відгукується Влас.

— З тебе й слова не витягнеш, — ображено зауважую я.

— Як складаються твої стосунки з мамою? — раптово звучить запитання.

— Гаразд, — піднімаю руки в жесті "здаюся". — Більше не лізу в твоє життя.

— Зовсім не в цьому річ, Саш, — він важко зітхає. — Просто є теми, які не хочеться порушувати. Точно так само, як тобі. Ось і все.

— Тоді давай спілкуватися на інші, — знехотя, але я погоджуюся.

Він має рацію, як би не хотілося цього визнавати.

У моєму житті теж достатньо тем, які я не хочу порушувати й тим паче обговорювати з кимось.

— Уже думав, чим займешся далі? — одразу знаходжу потрібне запитання.

— Продовжу займатися улюбленою справою, — одразу знаходить відповідь Влас.

— Хіба ситуація,  що сталася, не поставила крапку на цьому?

— Не настільки, — хмуриться і відводить погляд. — Спробую тут потрапити в якусь команду. Я в цій справі не новачок, тому впевнений, що проблем не виникне.

— Я рада, — чесно зізнаюся.

Звісно ж, він далі зможе продовжувати. Шкода тільки, що на престижній школі довелося поставити хрест. Вона б дала йому неймовірно сильний поштовх.

— А ти? Які плани на майбутнє? — здається, Власу й справді це цікаво.

— Не знаю, — знизую плечима. — Раніше я взагалі не замислювалася про це, бо здавалося, що ще рано.

— А тепер?

— Зараз мене ніби чимось важким по голові вдарили і відчуття, що пізно. Тепер нібито женуся за поїздом, що відїжджає, і який мені ніколи не наздогнати.

— Тобі просто потрібен час Саш, — Влас наближається і кладе долоню мені на плече. — Втрачати близьких - це найскладніше, що може статися. Потрібно дати самій собі можливість видихнути і прийняти. І лише потім намагатися наздоганяти всякі потяги.

По тілу пробігають мурашки.

Ми ніби знову повернулися в той час, коли Влас був моєю підтримкою і опорою.

Але я вже не плекаю марних надій, тому м'яко відстороняюся від нього.

— Ти маєш рацію, — погоджуюся, натягуючи на губи усмішку. — Підемо додому? Якось похолодало різко.

— Звичайно, пішли, — він лише знизує плечима.

Він не розуміє, що, крім батька, я втратила ще одну близьку людину. Його самого.