1

— Це тепер твоя кімната, Аля, — Леся заводить мене в простору кімнату з великим вікном і власним балконом.

Лише за кілька днів вона офіційно стане моїм опікуном. Але я ніколи не зможу назвати її мамою... Тільки Леся. Хоч якась частина мого життя має залишитися незмінною. Щоб іноді була можливість хоча б подумки уявляти, що останніх подій не відбувалося.

Це неможливо. Я знаю, що мій біль тепер буде моїм постійним супутником і єдиний варіант — прийняти його і навчитися з ним жити.

Але не зараз. Не так швидко. Мені потрібен час.

У цій кімнаті вже бувала. Це гостьова спальня й іноді я зупинялася в ній із ночівлею.

Тоді мені так сильно подобалося, адже вона набагато більша і просторіша за мою кімнатку в невеликій квартирі в тридцять квадратних метрів.

Чи могла б я тоді подумати, що буду тут жити? Ніколи в житті.

Зараз найбільше на світі мені хочеться, щоб кілька останніх днів і подій виявилися дурним жорстоким жартом. Тоді я б із радістю повернулася у свою крихітну, але затишну, квартиру в старій багатоповерхівці. 

— Ти можеш поміняти тут усе, що захочеш, — продовжує Леся. — Зробити перестановку, пофарбувати стіни... Тільки скажи, і ми купимо все, що тобі знадобиться.... — вона осікається і дивиться на мене співчутливим поглядом. —Знаю, не зараз. Просто відразу скажи мені, якщо захочешщось поміняти.

— Дякую, — видавлюю із себе.

Мені складно говорити.

У горлі стоїть гострий непрохідний клубок.

Я з останніх сил стримую істерику, а сльози самі котяться по обличчю. Зовсім це не контролюю.

— Я побуду трохи сама? — останнє, що встигаю вичавити із себе.

— Звісно, малятко, — розуміюче киває Леся, акуратно підходить до мене, цілує в маківку, на мить притискаючи до себе, і поспіхом виходить із кімнати, зачиняючи за собою двері.

Схлипую і вже не можу стримати емоцій, що рвуться назовні.

Забираюся з ногами на ліжко, притискаючи коліна до обличчя і починаю ревіти.

Я трималася цілий день. Намагалася бути сильною. Але зараз, коли залишилася сама, зрозуміла, наскільки складно мені це далося. Двері в мою кімнату відчиняються.

— Стукати не вчили? — шмигаю носом, крізь пелену сліз помічаючи, як Влас заходить і зачиняє за собою двері.

Він нахабно і мовчки сідає поруч зі мною і без запиту притискає до себе.

— Тримайся, маленька, — тихо промовляє, погладжуючи по голові. — Дядя Міша для всіх нас був сім'єю.

— Тебе не було на похороні, — не хочу цього, але дорікаю всупереч.

— Знаю, пробач, — важко зітхає. — Я не встиг, ти ж знаєш... Тільки сьогодні сходив на цвинтар...

— Це було так важко, — проявляю слабкість, але за останні дні так втомилася бути сильною.

Він лише міцніше притискає до себе.

— Хочеш побути сама? — запитує.

— Так, — відповідаю, але вже не впевнена, що цього бажаю.

Мені страшно залишатися наодинці з цими почуттями. Здається, що вони зможуть поглинути мене цілком.

Влас не йде. Залишається зі мною.

Ми проводимо кілька годин у тиші.

Я плачу на його плечі, а він продовжує погладжувати довге світле волосся.

— Сьогодні я знову їду, — знехотя каже він. — Зміг вирватися на кілька днів.

— Знаю, — констатую факт, який піднімає в грудях хвилю обурення.

Він гостро необхідний мені зараз. Так сильно. Але знову їде. У черговий раз.

— Ти сильна, Саша, — запевняє він. — Знаю, коли я повернуся... — хоче щось сказати, але замовкає.

— Аля, — уперше поправляю його.

Він не коментує.

Сашком мене останні кілька років називає тільки тато. Називав. І тепер здається, що це ім'я покинуло мене разом із жменькою землі, яку мені довелося кинути в його могилу.

Півтора місяця потому

— Ось і набралася сил прийти до тебе, тату, — присідаю біля його могили. — Це так складно. Я досі не можу повірити. Тому так довго зважитися не могла. Нібито якби не прийшла, могла продовжувати вірити, що ти просто поїхав кудись і це все жорстоке непорозуміння.

Сльози підступають до очей, але так і не скочуються по щоках.

За минулий місяць я вже виплакала все, що можна і, здається, втратила цю здатність.

Пообіцяла сама собі бути сильною.

Раніше мене до жаху лякали кладовища. Коли я була маленькою, однокласниця розповідала, що бачила дівчинку в білій нічній сорочці і з чорним волоссям, коли вони були на поминках бабусі. Ця дитяча брехня так сильно відклалася в моїй пам'яті. Ніколи навіть близько до них не підходила, обходячи стороною.

А тепер... Перебуваючи тут, поруч із батьком, почуваюся так спокійно й умиротворено. Хто б міг подумати.

— Я приходитиму частіше, тату, — обіцяю, вдивляючись у його фотографію. Вона встигла трохи вигоріти від палючого сонця. — Сподіваюся, ти не сердишся, що так довго не могла на це зважитися.

Витримую паузу, ніби він здатен мені відповісти.

Я вірю, що зараз він перебуває десь поруч і радіє, що я нарешті набралася сил.

— Я не знаю, що зазвичай приносять... — хмурюся. — Тому я принесла твоє улюблене печиво, яке готує Леся. Останнім часом тебе мучив зубний біль і ти відмовлявся від усіх солодощів... Але тепер можна, — шмигаю носом. — Вона за тобою дуже сумує. Усі за тобою сумують, тату.

Додому я повертаюся до обіду. Так, тепер це і мій дім теж. Я змогла трохи звикнути, хоч, як і раніше, не змогла прийняти.

— Аля, — радісно посміхається Леся. — Давай до столу. Ми якраз зібралися їсти.

— Привіт, — киваю Сергію - чоловікові Лесі. — Ти так багато наготувала, ніби на роту солдатів.

Мию руки, перш ніж сісти за стіл.

— Так і є, — згідно киває вона. — Сьогодні ця сама рота і приїде.

— У сенсі? — піднімаю брови в знак питання.

— Сьогодні приїжджає Амалія з чоловіком на кілька днів, —ставить до відома Леся.

— Несподівано, — дивуюся.

Амалія донька Лесі та Сергія. За останні півтора місяця вона часто приїжджала в гості, але жодного разу не залишалася з ночівлею.