34. Марина

Після останнього уроку Артем знову підійшов до мене.

— Я вже написав бабусі. Вона вдома і сказала, що можемо зайти. Якщо хочеш — підемо зараз.

Я вагалася. З одного боку, мені справді потрібна була хоч якась порада щодо церкви. З іншого — йти до зовсім чужої людини було якось незручно.

— Я не хочу нікого турбувати…

— Ти її не турбуєш, — спокійно сказав він. — Бабуся завжди рада гостям. І живе вона зовсім недалеко. П’ятнадцять хвилин пішки.

Я ще трохи подумала, а потім все ж кивнула.

— Добре, але тільки ненадовго.

Артем усміхнувся і кивнув у бік виходу.

Дорогою він майже не розмовляв, ніби відчував, що мені зараз самій не дуже хочеться, і я була за це вдячна. Коли ми підійшли до звичайної п’ятиповерхівки, він коротко пояснив:

— Не лякайся, якщо вона одразу почне тебе годувати. Вона так усіх зустрічає. — Я посміхнулася і ми піднялися на другий поверх.

Квартира зустріла запахом свіжої їжі і чимось дуже домашнім. Теплим і я відчула, що  мені давно не вистачало цього.

— Артемко! —  пролунало з кухні, щойно двері відчинилися. — І дівчинка з тобою?

— Бабусю, це Марина. Марино, це моя бабуся — Ганна Петрівна, — представив нас хлопець.

— Дуже приємно, — тихо сказала я.

— І мені приємно, дитино.

Ганна Петрівна тепло всміхнулася. Бабуся виявилася маленькою, дуже жвавою жінкою з коротким сивим волоссям і добрими зморшками біля очей. Вона одразу взяла мене за руку і майже силоміць посадила за стіл. Ми лише по дорозі руки встигли помити.

—  Проходь, проходь, сідайте швиденько за стіл, — промовляла вона і так біля нас метушилася, що я навіть не знала, як себе поводити. — Сідайте. Зараз поїмо.

Я хотіла відмовитися, але Артем лише ледь помітно похитав головою — мовляв, марно.

На столі за мить стояла картопля з котлетами, салат із капусти й моркви. Від цього запаху, здавалося, мій живіт зараз дасть знати, як йому все подобається. Ми з мамою теж часто так їли — без зайвих витребеньок, просто і смачно.

— Їж, дитино, їж, — лагідно повторила бабуся. — Ти якась бліда вся.

Я взяла виделку. Картопля була ніжною та смачною, котлети — соковитими. Я їла повільно, смакуючи, а бабуся Артема тим часом розпитувала Артема про школу і час від часу кидала на мене зацікавлені погляди.

Коли ми майже закінчили, вона серйозно подивилася на мене.

— Артемко казав, ти сьогодні хочеш до церкви. На службу.

Я кивнула.

— Так. Сьогодні… день народження моєї покійної мами. Я хотіла хоч щось зробити.

Ганна Петрівна зітхнула і погладила мене по руці.

— Добре, що хочеш. Слухай уважно. На вечірню службу можна йти. Головне, щоб одяг був скромний. Спідниця нижче колін, плечі закриті, голова покрита хусткою, і фарбуватися туди не потрібно.

Вона помовчала і раптом запитала:

— А в тебе є спідниця?

Я похитала головою, бо якось геть про це не думала.

— Ні. У мене тільки сукні… і вони геть не годяться. Але ще є час, — вже жвавіше сказала я. — Я можу швидко щось купити.

Ганна Петрівна кивнула з розумінням.

— Тоді добре. Головне — не запізнися. А хустку, якщо треба, я тобі дам. У мене їх багато.

— Дякую, — тихо сказала я. — Дуже дякую.

Вона лише махнула рукою.

— Поїж добре, а там уже й поговоримо, як краще все зробити.

Я послухалася, бо вперше за весь цей день відчула, що все вийде.