33. Марина

Я ледве встигла на перший урок. Хоча нічого такого важливого там не відбувалося, але не хотілося привертати до себе увагу такими дурницями, як запізнення чи пропуски.

До початку залишалося ще хвилини три. До мене підійшла Оля, хотіла щось сказати, але щойно пролунавв дзвінок, повернулася на своє місце. Я спокійно сиділа в очікуванні вчителя, хоча думками була зовсім не тут.

Сьогодні день народження мами.

Я, мабуть, із п'ятої ранку не спала й не знала, куди себе подіти. Навіть телефонувала хрещеній, радилася, чи можна сходити до церкви. Вона сказала, що краще було зробити це на вихідних, але я про таке навіть не знала.

Після розмови на душі стало зовсім кепсько. Здавалося, я навіть цього не можу зробити для мами.

Та згодом я все-таки пошукала інформацію в інтернеті й знайшла церкву, де ввечері мала бути служба. Щоправда, не зовсім зрозуміла, що потрібно для цього, але вирішила розібратися після уроків.

Принаймні це було щось, що я могла зробити сьогодні.

Урок минув непомітно. Була контрольна робота, про яку я забула, але ніби впоралася, а щойно продзвенів дзвінок, я знову думками була не тут.

— Марино, ти мене взагалі слухаєш? — біля парти стояла Оля. 

— А… що? — я здивовано підняла голову.

— Я ще перед уроком хотіла тебе дещо запитати, а ти ніби крізь мене дивилася. І зараз така сама. Що сталося? Ти якась не така сьогодні. І очі червоні. Ти плакала?

— Трохи не виспалася, — відповіла я, відводячи погляд.

Оля, схоже, не повірила, але допитуватися не стала.

— Добре. Якщо захочеш поговорити, я поруч.

Я вдячно всміхнулася, і на цьому розмова була завершена.

Вона ще трохи постояла біля моєї парти, а потім повернулася до своїх справ, я підійшла в коридорі до підвіконня, дістала телефон і відкрила сторінку церкви, яку знайшла вранці. Хотілося розібратися, о котрій починається служба.

— Щось цікаве шукаєш?

Я так різко підняла голову, що мало не впустила телефон. Артем стояв поруч і дивився на мене.

— Ти підглядаєш? — обурилася я, поспіхом блокуючи екран.

— Я просто запитав. Не думав, що там державні таємниці.

— Немає там ніяких таємниць.

— Тоді чому ховаєш? — Він усміхнувся, а потім, помітивши мій вираз обличчя, додав: — Гаразд, не ховай. Я більше не дивлюся.

Він справді відвів погляд, хоча міг би й піти до своїх друзів. Натомість став ближче і терпляче чекав, поки я сама вирішу, чи хочу щось розповісти.

— Я шукаю інформацію про церкву, — нарешті зізналася я. — Хотіла дізнатися, чи буде сьогодні вечірня служба.

— Ти хочеш піти?

— Просто… Сьогодні день народження моєї мами. Я хотіла поїхати до неї на кладовище, але вона похована далеко звідси. Тому подумала, що хоча б до церкви могла б сходити.

Артем перестав усміхатися і дивився на мене уважно, і в цьому погляді не було ані цікавості заради цікавості, ані звичного бажання пожартувати.

— Марино, мені шкода, — тихо сказав він. — Я не знав.

— Та звідки ти міг знати?

— Нізвідки, — погодився він. — То чому ти не можеш поїхати?

— Раніше я могла попросити тата відвезти мене, а тепер він із дружиною в іншому місті. Автобусом добиратися годин вісім в один бік, тому сама я навряд чи наважуся.

Я замовкла, покрутивши телефон у руках, і сама не знаю, навіщо я йому все це розповіла.

— Вісім годин — це справді далеко, — тихо сказав Артем. — Але ти ж не мусиш їхати сама. Якщо хочеш, я можу скласти тобі компанію.

Я мимоволі усміхнулася. Було приємно, що він не просто поспівчував, а справді запропонував допомогу. На якусь мить мені навіть захотілося погодитися, але потім я згадала про Макара, який досі лежав у лікарні. Та й ми з Артемом не були настільки близькими, щоб ось так разом вирушати в дорогу на цілий день.

— Дякую, це дуже мило з твого боку, — сказала я. — Але я не хочу, щоб ти через мене витрачав стільки часу. Та й мені ще треба все узгодити з Оленою. Вона навряд чи зрадіє, якщо я раптом зберуся в таку далеку поїздку.

— Я не вважаю це марною тратою часу, — заперечив він, але наполягати не став. — Та гаразд. Якщо передумаєш, скажи.

— Добре. Дякую тобі, правда.

Я всміхнулася, сподіваючись, що він не помітить, як мені ніяково. Його пропозиція справді багато для мене значила, але погодитися я поки не могла.

Артем трохи помовчав, а тоді сказав:

— Можу запитати в бабусі. Вона в нас жодної служби не пропускає. Якщо хтось і знає, як краще зробити, то це вона. Хоча б сьогодні ти зможеш зробити те, що задумала.

— Дякую, — я несміливо всміхнулася. — І вибач, що розповідаю тобі таке.

— Не вибачайся. Я ціную, що ти розповіла.