32. Макар

Наступного ранку я прокинувся раніше, ніж зазвичай. Температура майже нормалізувалася, але слабкість усе ще сиділа в тілі.

Десь о восьмій двері тихо відчинилися. Зайшла Марина у шкільній формі, з рюкзаком через одне плече й пакетом у руках. Волосся зібране в низький хвіст, обличчя трохи бліде.

— Привіт, — сказала вона коротко. — Привезла тобі поїсти.

Я вже відкрив рота, щоб щось пирхнути, але вчасно помітив, що в неї  червоні очі. Наче вона недавно плакала і в мене ніби мову відняло.

— …Дякую, — замість цього сказав я.

Вона кивнула, швидко поставила контейнер на тумбочку й глянула на годинник.

— Мені треба бігти, зараз уроки.

Я підвівся й вийшов за нею в коридор. Марина вже майже дійшла до сходів, коли обернулася.

— Щось іще треба?

Я кілька секунд дивився на її очі.

— Чому плакала?

Вона на секунду завмерла, а потім ледь усміхнулася кутиком губ, ніби хотіла  відмахнутися від усього зайвого.

— Від цибулі. Готувала деруни.

— Серйозно?

— Ага. Дуже зла цибуля була.

Я хотів щось відповісти, але вона вже кивнула на прощання й швидко пішла вниз сходами. Я стояв у коридорі, поки її кроки не затихли.

Повернувшись у палату, я сів на ліжко й відкрив контейнер, охайно загорнутий у фольгу. Деруни ще були теплими і мали неймовірний аромат. Я відрив сметану в маленькій скляній баночці і як тільки почав їсти, телефон завібрував.

Повідомлення від Аліси:

"Привіт) Ти як? Чула, що хворів. Ти ж недавно обіцяв організувати вечірку, як тільки видужаєш. Коли плануєш?"

Я подивився на екран, потім на контейнер із дерунами. Контраст був величезний. Раніше я б одразу підхопив цю тему, пожартував чи призначив дату, а зараз вечірка здавалася чужою й непотрібною.

"Ще в лікарні. Не до вечірок зараз", — коротко відписав я й відклав телефон.

Відповідь прилетіла майже миттєво:

"Оу, шкода((( Ну нічого, буде чудова нагода відсвяткувати твоє одужання! З тебе тусовка, як тільки вийдеш"

Я прочитав повідомлення, в кінці якого вона поствила миготливий смайлик, але нічого не відповів. Заблокував телефон і втупився в стелю.

Дивно, як одна хвороба й кілька днів у чотирьох стінах змінюють бачення. Ще тиждень тому я вважав таких, як Аліса, своїм колом, а турботу Марини — нав'язливістю. Тепер усе виглядало навпаки.

Я знову глянув на деруни. Вони були смачні, нічого не скажеш. Але Марині ж тепер доведеться щодня бігати сюди перед уроками, а після школи, мабуть, теж знаходити час, щоб провідати мене.

Ні, так не піде.

Я якось виживу без домашньої їжі. У лікарні годують, хай і не так, як удома. Не хотілося, щоб вона втомлювалася через мене, особливо коли в неї самої вистачає справ.

Я потягнувся до телефона, відкрив наш чат, але так і не написав. Треба буде сказати їй, щоб більше нічого не приносила. Не хочу, щоб вона щодня поспішала сюди замість того, аби відпочити після уроків.

Хоча деруни я доїв до останнього шматочка.