27. Марина

Поклавши телефон на місце, я ще кілька секунд постояла біля дверей, намагаючись заспокоїтися. Начебто все вирішилося, але від самої думки, що Макар зараз справді серйозно хворий, легше не ставало.

— Ну що? — почувся з кімнати його голос.

— Твоя мама в курсі і дуже рада, що ми їдемо до лікарні.

— Чудово. Тепер можеш їхати додому.

Я закотила очі й повернулася до нього.

— Ти коли-небудь буваєш нормальним пацієнтом?

— Ні.

— Я так і думала.

Давид тим часом уже склав у сумку необхідні речі й поставив її біля дверей. Макар спробував підвестися, але зробив це надто різко і відразу сперся рукою об ліжко, а я мимоволі зробила крок до нього.

— Обережно.

— Я сам.

— Та бачу я, який ти самостійний.

Він кинув на мене невдоволений погляд, але сперечатися не став і це мене насторожило. Зазвичай Макар не пропускав жодної можливості відповісти мені, а зараз навіть на сварку сил не вистачало.

— Все ще гарячий. — відчула я, коли доторкнулася до його чола.

— Марино, не починай.

— Навіть не збиралася. Просто перевіряю.

— Рукою температуру не визначають.

— А ще кажуть, що розумні люди до лікарні не доводять себе.

— Дуже смішно.

— Дивись не лусни від сміху.

Давид тихо хмикнув, спостерігаючи за нашою перепалкою.

— Ви можете хоча б п'ять хвилин не гризтися?

— Можемо, — одночасно відповіли ми.

Я глянула на Макара, він на мене, і на кілька секунд ми всі затихли.

Потім він знову спробував підвестися. Цього разу повільніше, але я все одно залишилася поруч, готова підхопити, якщо його поведе. 

— Поїхали, — нарешті промовив Давид. — Поки ти ще можеш дійти до машини своїми ногами.

— Я можу.

— Ніхто не сумнівається.

 Давид взяв сумку, я прихопила телефон Макара з тумби, і ми разом вийшли з квартири.

Дорога до лікарні зайняла приблизно двадцять хвилин. Увесь цей час Макар майже не розмовляв, лише час від часу заплющував очі й відкидав голову на спинку сидіння.

Коли ми нарешті під'їхали до лікарні, Давид припаркував машину неподалік від входу.

— Я сам дійду, — одразу сказав Макар, щойно відкрив дверцята.

— Звісно, — пробурмотіла я. — А я просто для компанії поруч постою.

Він хотів щось відповісти, але, вставши з машини, на секунду завмер. Я встигла підтримати його за лікоть.

— Не геройствуй.

— Я й не геройствую.

— Тоді перестань хитатися.

Давид тим часом дістав із багажника сумку, і ми разом зайшли всередину.

У приймальному відділенні нас зустріла медсестра. Після коротких пояснень Макара посадили на кушетку й почали оглядати. Поміряли температуру, сатурацію, тиск, послухали легені. Лікар кілька разів попросив його глибоко вдихнути, а потім подивився на показники.

— Температура висока, дихання прискорене. Є кашель?

— Є.

— Скільки днів?

— Три.

— Чим лікувалися?

Макар назвав препарати, які приймав останні дні. Лікар вислухав, оглянув його та направив на рентген.

Поки чекали на результат, Макар мовчки сидів, відкинувшись на спинку стільця. Виглядав він справді погано, хоча вперто намагався цього не показувати.

За двадцять хвилин лікар повернувся.

— На знімку пневмонія. З такою температурою і вашим станом краще залишитися в стаціонарі.

— Обов'язково? — невдоволено запитав Макар.

— Так. Потрібне лікування під наглядом і антибіотики.

Макар похмуро подивився на лікаря, а потім перевів погляд на мене.

— Тільки не кажи, що ти попереджала.

— Не скажу, — усміхнулася я. — Але дуже хочеться.

Він лише важко зітхнув.

Давид тим часом пішов оформляти документи, а я залишилася поруч із Макаром. Через кілька хвилин його вже повели оформляти в палату.

Принаймні тепер він був у лікарні, і я могла трохи видихнути.