26. Марина

Хлопець стояв на кухні, щось розглядаючи в телефоні.

— Що з ним? — одразу запитала я.

Давид видихнув і потер долонею обличчя.

— Я недавно приїхав. Він мені ще зранку написав, що почувається погано, але я думав, що просто захворів, а потім подзвонила його мати, і я вирішив заїхати.

— І?

— Відчинив мені двері. Температура була трохи за тридцять дев’ять, увесь гарячий. Каже, що жарознижувальні погано допомагають.

Я мовчки подивилася в бік кімнати.

— Ти викликав швидку?

— Намагався. Але коли сказав, що просто висока температура, мені пояснили, що бригада не приїде. Порадили збивати температуру іншим препаратом і звернутися до лікаря самостійно. Макар випив ліки, і я залишився, щоб переконатися, що вона падає.

— Ти випадково не на машині? — Давид коротко кивнув. — Добре, тоді відвеземо самі. — Я глянула на нього, і він мені здався трохи розгубленим.

— Важко буде зараз вмовити, — зітхнув він.

— Не треба вмовляти, поставимо перед фактом та й усе, — швидко сказала я і підійшла до дверей. — Давай ти візьми змінний одяг, хоча б на добу, а я переміряю температуру. — Він кивнув і рушив у ванну кімнату, мабуть, за зубною щіткою, а я підійшла до Макара.

Помітивши на приліжковій тумбі термометр, я струсила його й простягнула йому.

— Їдь додому, без тебе впораюсь, — тихо сказав цей недобратик.

— Краще менше базікай і бережи сили, — буркнула я. — Зараз не час корчити з себе героя, тож дозволь допомогти, подумай про маму врешті. — Він ледь закотив очі, але термометр взяв.

У кімнату зайшов Давид, відкрив шафу, дістав сумку і почав щось шукати. Я не втручалася. Гадаю, він тут був неодноразово і краще знав, що і де лежить.

— Ти що там шукаєш? — сердито запитав Макар у друга.

— Збираю одяг тобі в лікарню.

— Яка лікарня? — підхопився з місця цей хворий. — Це звичайна застуда. Кілька днів — і все буде добре.

— Ніхто й не сперечається, але нехай лікар огляне, — спокійно відповіла я. — Ти вже налікувався сам.

— Я нікуди не поїду.

— Послухай, — сердито почала я, бо вже не витримувала. — Температура тридцять дев’ять — то вже не жарти, і ти дуже часто дихаєш. Хочеш ти цього чи ні, але я тебе туди затягну. Просто в залежності від твоїх вибриків ми туди поїдемо зараз чи пізніше.

— Братан, реально, — втрутився Давид. — Так зараз краще буде.

Макар скривився, але вже нічого не казав.

Я лише зараз роздивилася кімнату. У відкритій шафі одяг був охайно складений, на кухні теж особливого безладу не було, лише посуд брудний у раковині. Схоже, він любив чистоту і намагався дотримуватись, а зараз просто не було сил. Цікаво, що він їв ці дні.

Я відійшла, щоб набрати його маму, яка там зараз нервує — все-таки передчуття її не підвело.

Коротко описала ситуацію, і вона лише зраділа, наскільки це було можливо в цій ситуації, що ми вирішили звернутися в лікарню. Я пообіцяла тримати її в курсі й попрощалася.