25. Марина

Поки я їхала, всіляко намагалася себе переконати, що Олена дарма хвилюється. Ну, звичайно, вона його мама, і цілком нормально, що вона так реагує. Але, зрештою, з характером Макара причин не відповідати на телефон могло бути безліч, і жодна з них не обов’язково мала бути пов’язана з чимось серйозним.

Та й узагалі, Макар — дорослий хлопець і, мабуть, не зовсім зобов’язаний звітувати Олені про кожен свій крок. Але вона так панікувала, що її тривога поступово передалася й мені.

Я щиро сподівалася, що Макар просто знайшов собі якусь чергову бідолаху, якій тепер доводиться терпіти його прекрасний характер, і вони після бурхливого проведення часу дружно відсипаються, а телефон у таких випадках точно не найважливіша річ у світі, на яку треба відволікатися.

Але спокійніше мені від цього чомусь не ставало.

Дорога здавалася просто безкінечною, хоча я раз у раз поглядала на навігатор, і там загалом показувало, що дорога займе хвилин п’ятнадцять. Ніби й небагато, але коли сидиш і не знаєш, що там відбувається, навіть п’ятнадцять хвилин можуть тягнутися вічність.

Коли я нарешті приїхала, ще раз перевірила номер під’їзду, хоча й без того все збігалося, піднялася на потрібний поверх і зупинилася перед його квартирою.

Ключ у мене, звісно, був, але просто так влазити до нього не хотілося. Я натиснула на дзвінок і стала чекати.

Нічого.

Натиснула ще раз, уже трохи довше, і двері відчинилися. Переді мною стояв якийсь незнайомий хлопець.

Я кілька секунд дивилася на нього, потім перевела погляд на номер квартири і знову на нього, але було усе правильно.

— Ти хто? — запитала я.

— А ти хто?

— Чудовий діалог у нас виходить, — важко зітхнула я.

Він трохи примружився, ніби намагався щось згадати, а потім раптом усміхнувся.

— А, здається, ти його нова сестричка.

— Зведена, — машинально поправила я і, не дочекавшись запрошення, просто зайшла до квартири. — Макар де?

— У кімнаті.

Я одразу попрямувала туди, але біля дверей усе ж обернулася:

— А ти, до речі, хто?

— Давид. Друг.

Я на секунду зависла, бо ім’я здалося знайомим, а потім згадала, як Олена називала його ім’я.

Макар лежав на ліжку, важко дихаючи і хоча очі були заплющені — він не спав. Обличчя в нього виглядало геть кепсько, а коли я підійшла ближче, то відразу зрозуміла, що Олена хвилювалася не дарма.

— Макаре, — тихо покликала я.

Він ледь розплющив очі і лише скривився, коли побачив мене.

— Тільки тебе тут не вистачало.

— І тобі привіт.

Я нахилилася й торкнулася його чола і відчула, наскільки він гарячий.

— Ти весь гориш.

— Нічого нового не сказала.

— Ти давно так?

Макар тільки відвернувся до стіни.

— Макаре, я серйозно.

— Марино, не починай.

Відповідь мене, звісно, неймовірно заспокоїла. Я ще кілька секунд дивилася на нього, а потім пішла назад до Давида.