24. Марина

Чесно кажучи, зайнятися особливо не було чим. У суботу я навіть знову пішла на прогулянку з Артемом. І це дійсно стало як ковток свіжого повітря серед цієї всієї самотності й тиші у величезному будинку. З ним було легко, спокійно й зрозуміло.

Але потім я вирішила, що в такій тиші є й свої плюси, тому присвятила час навчанню і трохи готувалася до тестування. Все-таки воно чекає вже не за горами, і готовою треба бути за будь-яких обставин.

З Оленою ми спілкувалися регулярно — вона дзвонила щодня, питала про все на світі. Батько теж один раз набрав, але його турбота була максимально сухою й лаконічною: запитав щось типу «все нормально, нічого не болить?», почув моє ствердне «так» — і на тому наша розмова закінчилася.

Коли тести остаточно набридали, я сідала у вітальні й безупинно клацала канали на телевізорі в пошуках чогось цікавого, але так нічого й не знаходила. Проте зрештою виявилося, що бути самій удома не так уже й погано. До неділі я навіть абсолютно звикла до цього ритму й нарешті по-справжньому виспалася.

У понеділок дівчата в школі одразу помітили, що я приїхала на автобусі, і з цікавістю почали допитуватися про причини, адже перед цим мене завжди відвозили на авто. Коли ж дізналися, що я залишилася вдома одна, у їхніх очах спалахнув азарт і вони тут же захотіли влаштувати у нас вечірку. Мені довелося м'яко й дипломатично з’їхати з цієї теми, адже мені точно зараз не до гулянок.

Того ж вечора до мене завітав Артем. Ми кілька годин разом повторювали матеріал до тестів, а коли він пішов, я знову залишилася сам на сам із порожніми кімнатами.

Десь перед сном зателефонувала Олена. Поміж іншим вона згадала, що розмовляла з Макаром, і в нього був якийсь дивний, виснажений голос.

А вже в четвер все перевернулося.

Я саме повернулася зі школи й збиралася розігріти обід, коли зателефонувала знервована Олена.

— Марино! — панічно почала вона. — Ти вдома?

— Так, тільки-но зайшла. Що сталося?

— Макар... Я не можу до нього дозвонитися ще з ранку. Спочатку були хоч гудки, а тепер телефон взагалі поза зоною. Я дзвонила його друзям, але Давид каже, що вони з ним востаннє бачилися, коли з хлопцями роз’їхалися одразу після кар'єру.

Я не чекала більше. Взяла батькову картку й кинула в рюкзак.

— Мариночко, я благаю тебе, — голос Олени затремтів, здавалося, вона ось-ось розплачеться. — Просто подивися, чи він там, чи все з ним добре!

— Я зараз поїду, не хвилюйтеся.

— Дякую, набереш мене, як будеш на місці.

— Добре, — тихо сказала я.