23. Марина

Вони поїхали наступного дня, у п’ятницю. Вранці я ще застала Олену на кухні. Вона кілька разів перепитала, чи точно я не хочу поїхати з ними, чи все буде добре і чи не передумаю залишатися сама, але я лише запевнила її, що впораюся. А батько дав свою кредитну карту і сказав, що я можу з подружками ходити по магазинах. От лише він не врахував, що я цього не люблю. Мені речі були не чимось, за чим я бігала чи заморочувалася. Але я подякувала та й все.

Зрештою вони поїхали, а я автобусом вирушила до школи.

День нічим особливим не відрізнявся від усіх попередніх. Уроки, перерви, розмови в коридорі, на які я особливо не звертала уваги. Після школи я ще трохи затрималася, а потім сіла в автобус і поїхала додому.

І тільки коли відчинила двері, зрозуміла, наскільки тут тихо. Дивно.

Не те щоб мені було страшно залишатися самій. Я не маленька дитина, щоб боятися великого будинку, але до цього тут постійно хтось був, а тепер нікого.

Я навіть не могла нормально пояснити, чому від цього стало трохи не по собі, але в будь-якому разі потрібно було себе чимось зайняти. Щоправда, чим саме, поки не придумала.

У цьому місті я майже нікого не знала. З однокласниками спілкувалася, але не настільки, щоб просто написати комусь: «Привіт, мені нудно, давай зустрінемося». Залишалися інтернет, книги і серіали, а це не найгірший варіант.

Щойно я зайшла до кімнати, телефон завібрував.

Олена: Як ти там?

Все добре. Уже вдома. А ви як?

Швидко відповіла їй, і нова відповідь прийшла майже одразу.

Теж нормально. Не хвилюйся і пиши мені, якщо щось буде потрібно.

Домовилися.

Коротко написала і, переодягнувшись, я пішла на кухню і відкрила холодильник.

Спочатку думала швидко зварити собі якісь макарони або зробити бутерброди, але потім вирішила, що це надто простий шлях. Якщо вже мені доведеться провести кілька днів наодинці, можна хоча б харчуватися нормально. Тому я вирішила варити борщ.

Щоправда, дивлячись на обрану каструлю, зрозуміла, що трохи перестаралася.

— Нічого, — сказала я сама собі. — Буду їсти три дні. Або чотири, і не доведеться щодня думати, що приготувати на обід.

Я саме чистила картоплю, коли телефон знову завібрував. Цього разу телефонувала Настя, моя колишня однокласниця.

— Ну що?

Я спочатку не зрозуміла, що вона від мене хоче почути, але потім почало доходити.

— Як побачення з Артемом? І не роби вигляд, що не зрозуміла, про що я.

Я усміхнулася і поставила телефон на стіл, щоб було зручніше її бачити.

— Нормально.

— І все? — обурилася вона. — Я тут уже другий день чекаю подробиць.

Я задумалася, бо якщо чесно, подробиць було не так уже й багато.

— Таке враження, що нас на побаченні було троє.

Я навіть не встигла продовжити, як Настя, здається, аж ближче присунулася до телефону.

— Ну? Хто третій?

Я усміхнулася й продовжила чистити картоплю.

— Макар.

На тому кінці кілька секунд було тихо.

— Твій зведений брат?

— Він не мій брат.

— Марино, не чіпляйся до слів. Що він робив на вашому побаченні?

— Нічого. Він фізично там не був. Просто я весь час про нього думала.

— О-о-о, — протягнула вона таким тоном, ніби вже встигла зробити якісь дуже цікаві висновки.

— Не починай.

— Я ще навіть нічого не сказала.

— Але я вже знаю, яким буде твій тон.

— І чому ти про нього думала? — засміялася Настя і я на мить замислилася.

— Не знаю. Просто він перед цим встиг трохи потріпати мені нерви, і я замість того, щоб нормально спілкуватися з Артемом, сиділа й згадувала наші дурні розмови.

— Тобто Артем тобі не сподобався?

— Сподобався, але... — я відклала ніж і намагалася придумати, як пояснити. — Не знаю. Він якийсь занадто хороший чи що.

— У якому сенсі?

— Ну, не знаю... Немає в ньому чогось такого.

— Якого такого?

Я навіть розвела руками перед екраном.

— Не знаю, — замислилася я. — Не знаю, як це пояснити.

— Хороші дівчата люблять поганих хлопців. — знову засміялася вона.

— Я не люблю Макара.

— А я навіть його не називала.

Я залипла на екрані.

— Ти це спеціально зробила?

— Ну, звісно.

— Я зараз покладу слухавку і більше не буду від тебе нічого брати, — засміялася я.

— Не зможеш.

І це була правда.

— А взагалі, як у тебе справи? — нарешті змінила тему Настя.

— Батько з Оленою поїхали. У них якісь проблеми на роботі. Я залишилася сама, зараз збираюся приготувати борщ, а потім увімкну якийсь серіал.

— І все?

— І маю настрій дивитися його до світанку. Ну, до світанку я, звісно, не витримаю, але настрій такий є.

— Блін, я б так хотіла зараз приїхати до тебе.

Я усміхнулася.

— Я впевнена, що колись ти це зробиш, — впевнено сказала я і потім додала: — А я б краще поїхала до тебе.

Подруга нічого не сказала. Вона добре розуміла, про що я.

— Гаразд тоді, — нарешті сказала Настя. — Не сумуй там. А я буду збиратися. У нас сьогодні ще одна репетиція. Вивчили програму, а нас усе ще ганяють так, наче цей випускний не для нас, — швидко протараторила вона. — Тож чекай багато-багато фото.

— Ловлю на слові.

— Я обіцяю, що протягом дня, якщо телефон буде зі мною, буду спамити тебе повідомленнями.

— Я всіма кінцівками за.

Ми ще перекинулися кількома словами, а потім попрощалися.

Завжди, коли я говорила з дівчатами, настрій ставав кращим, незважаючи на відстань. Наче на якийсь час усе поверталося на свої місця, і між нами знову не було сотень кілометрів.