21. Марина

Я помила посуд і поставила останню тарілку на сушарку. Макар теж швидко закінчив обід, але, на диво, більше не намагався мене зачепити. Лише легко усміхнувся й вийшов із кухні, а я ще кілька секунд здивовано дивилася йому вслід.

Дивний.

Іноді мені здавалося, що він спеціально шукає будь-який привід, аби посперечатися зі мною, а потім поводиться так, ніби між нами ніколи не було жодної сварки.

Я дістала з холодильника м'ясо, яке Олена просила замаринувати до вечері. Поки нарізала цибулю, додавала спеції та перемішувала все в мисці, думки постійно поверталися до майбутньої прогулянки. Закінчивши, піднялася до своєї кімнати, склала чистий одяг до шафи й почала збиратися.

Одягла джинси та світлу футболку, розчесала волосся, нанесла трохи блиску на губи й окинула себе поглядом у дзеркалі. Цілком непогано.

А невдовзі у двері подзвонили, і я швидко спустилася вниз. Відчинивши двері, одразу побачила Артема.

— Привіт. Готова?

— Привіт. Так.

— Тоді ходімо.

Я зачинила двері, і ми повільно рушили вулицею.

— Довго думав, куди тебе повести, — зізнався Артем. — Вирішив, що почнемо з парку біля озера. Ти ж там ще не була?

— Ні.

— Тоді тобі має сподобатися.

До парку ми доїхали автобусом. Щойно зайшли всередину, я мимоволі озирнулася. Він виявився набагато більшим, ніж я уявляла. Довгі алеї серед високих дерев, уздовж доріжок тягнулися доглянуті клумби з квітами, які ще не розцвіли, а неподалік на сонці виблискувало озеро.

— Як красиво, — тихо сказала я.

— Саме тому я й привів тебе сюди.

Ми неквапливо гуляли алеями. Я із цікавістю розглядала все навколо — мені завжди подобалися такі місця. Артем розповідав кумедні історії зі школи, показував галявини, де вони з друзями влаштовували пікніки й каталися на велосипедах. Я слухала, сміялася й ловила себе на думці, що поруч із ним не потрібно постійно думати над кожним словом чи боятися сказати щось не те.

Коли ми проходили повз невеликий кіоск, Артем раптом зупинився.

— Морозиво?

— Я не проти.

За кілька хвилин ми вже йшли алеєю, тримаючи в руках ріжки з ванільним морозивом.

— До речі, — усміхнувся Артем, — я боявся, що ти відмовишся гуляти.

— Чому?

— Не знаю. Ти іноді здаєшся дуже закритою.

Я трохи замислилася.

— Можливо, так і є. — Але сьогодні ти зовсім інша.

— Яка?

— Усміхаєшся набагато частіше.

— Це комплімент? — запитала, посміхнувшись.

— Звісно.

Ми сіли на лавку біля озера. Навколо гуляли люди, було багато мам з дітками.

— Уже трохи звикла тут? — запитав Артем.

— Ще ні, — похитала головою.

— Сумуєш?

— Дуже.

Він трохи помовчав.

— Зате тепер у тебе є привід відкривати нові місця. Я можу стати екскурсоводом.

— І скільки коштують твої послуги?

— Для тебе я зроблю суттєву знижку.

Ми одночасно засміялися.

Поруч із Артемом було легко й спокійно. Він не ставив незручних запитань, не ліз у душу й умів підтримати розмову, щоб було комфортно двом.

Та водночас я дедалі частіше ловила його погляд. Надто уважний і теплий, і від цього мені ставало ніяково.

Я здогадувалася, що подобаюся йому, але сама не була до цього готова. Дивно, але найбільше емоцій у мені викликав Макар.

Після кожної нашої перепалки я ще довго подумки сперечалася з ним, вигадуючи відповіді, які мала сказати.

Це було безглуздо, адже я сиділа поруч із Артемом, слухала його, усміхалася, а в голові чомусь крутилися зовсім інші слова.

«Та що ж таке...» — подумки буркнула я.

Я ледь помітно похитала головою, ніби могла просто викинути Макара зі своїх думок, але не допомогло.

— Тут ще є оглядове колесо, — сказав Артем, помітивши, що я задумалася. — Але воно працює тільки у вихідні. Якось можемо прийти ще раз.

— Можемо, — усміхнулася я.