20. Марина

Батькова машина вже стояла біля школи. Побачивши мене, він лише коротко кивнув, і я мовчки сіла поруч.

— Як справи? — запитав він, рушаючи з місця.

— Нормально.

На цьому наша розмова майже закінчилася. Колись така тиша мене пригнічувала. Раніше він намагався сам знаходити теми, цікавився моїм життям, питав про школу, друзів, про те, як я почуваюся, але це здавалося награним. Тепер я звикла до таких коротких діалогів. Ми ніби навчилися існувати поруч, не зачіпаючи того, що могло знову посварити нас.

Я дивилася у вікно, спостерігаючи, як повз пропливають озеленені вулиці.

— До речі, — раптом озвався батько, — Олена сказала, що на вихідних поїдете за сукнею.

— Так.

— Уже знаєш, яку хочеш?

Я ледь усміхнулася.

— Навіть приблизно не уявляю.

— Значить, вибереш на місці, — констатував він.

Я кивнула, і знову запала тиша.

Вдома було незвично тихо. Олена ще не повернулася з роботи, Макара у вітальні я не побачила — і на тому дякую, тому я спокійно піднялася до себе.

Кинувши рюкзак біля письмового столу, я автоматично дістала телефон.

На екрані вже світилися два повідомлення.

Артем:

«Тільки не передумай »

І майже одразу друге:

«О п'ятій я по тебе зайду.»

Я сама не помітила, як усміхнулася.

«Добре. До п'ятої,» — швидко відповіла я.

Натиснувши «надіслати», я відклала телефон убік, і в цей момент двері кімнати без стуку відчинилися.

— Ого, — почувся знайомий насмішкуватий голос. — А я вже думав, ти взагалі не вмієш усміхатися.

Я різко підняла голову. Макар стояв, спершись плечем об одвірок, і дивився просто на мене.

— Тебе не вчили стукати?

— Вчили. Просто вдома я цими знаннями майже не користуюся.

— Дуже помітно.

Його погляд ковзнув до телефону, що лежав на ліжку.

— Хтось написав щось приємне?

Я швидко взяла телефон до рук і заблокувала екран.

— Не твоя справа.

— Значить, точно щось цікаве.

— Тобі справді більше нічим зайнятися?

Він лише знизав плечима й повільно зайшов до кімнати.

— Узагалі-то я хотів сказати, щоб пообідати разом, бо самому не хочеться. Але тепер мені стало цікаво, хто змусив нашу Снігову королеву так усміхатися.

— Я не усміхалася.

— Серйозно? Тоді мені здалося.

Я закотила очі.

— Макаре, іди вже.

— Не запізнюйся на обід, принцесо.

— Не називай мене так.

— Як скажеш... принцесо.

Він вийшов, швидко зачинивши за собою двері, а я вже хотіла кинути якусь подушку.

Потім швиденько переодягнулася в домашній одяг — точніше в піжаму, в якій любила ходити, адже тканина там була нереально легкою та приємною до тіла.

Макар уже на кухні насипав суп, який я вчора зварила. Напевно, він цього не знав, бо, мабуть, не став би їсти або зробив так, щоб я не побачила. Я усміхнулася про себе, а потім взяла дві ложки та хліб, поклала на стіл і повернулася за тарілкою.

— Смачного, — побажала я, коли ми вмостилися і почала їсти.

— Взаємно, принцесо. — Знову це прізвисько, але нехай. Зараз це мене навіть не зачіпало.