19. Марина

Дивно визнавати те, як добре все складалося. Стосунки з Оленою були на диво теплими. Я ніколи не думала, що з мачухою може бути так легко. Вона не намагалася замінити мені маму, не лізла в душу з розпитуваннями, але завжди була поруч. Іноді мені навіть було незручно від такої турботи, бо я зовсім не знала, як на неї реагувати.

Про тата такого сказати я не могла, бо образи, які накопичувалися роками, нікуди не поділися.

Макар теж майже зник із мого життя. У нього була сесія, тому вдома він з'являвся рідко. Складалося враження, що навчання цікавило його більше, ніж можливість зайвий раз мене підколоти. Я зовсім не заперечувала. Наші зустрічі ще жодного разу не закінчувалися мирно, і після них комусь обов'язково доводилося ходити з поганим настроєм. Зазвичай нам обом.

У школі теж усе поступово входило у звичний ритм. Я нарешті зареєструвалася на НМТ. Довго відкладала це, ніби після натискання кнопки підтвердження випускний рік стане справжнім, а доросле життя вже не можна буде відкласти. Звичайно, хвилювання залишалося, але зрештою вирішила не накручувати себе.

Як буде, так буде.

Останні тижні навчання й без того виснажували. Нових тем вже не було, зате нескінченні контрольні, самостійні та повторення матеріалу не закінчувалися. Усі навколо вже жили випускним. Обговорювали сукні, костюми, фотографів, ресторани, репетирували вальс.

І кожна така розмова нагадувала мені про стару школу.

Там залишилися люди, з якими я виросла. Вони зараз теж рахували дні до останнього дзвоника, згадували молодші класи, будували плани на літо. Іноді мені дуже хотілося хоча б на день повернутися туди. Просто пройтися знайомими коридорами, посидіти за своєю партою, побачити друзів.

Тому й святкувати тут особливого бажання теж не було. Здавалося, ніби я зависла між двома життями й не належала повністю жодному з них.

Лише Олена переконала мене хоча б прийти на офіційну частину й купити гарну сукню.

— Це останній дзвоник буває лише раз, — сказала вона. — Не позбавляй себе цього спогаду.

І я погодилася. Тож на вихідних ми домовилися поїхати до торгового центру й пошукати щось гарне.

Щойно пролунав дзвінок із останнього уроку, ми з Артемом одночасно почали складати речі. Останнім часом ми сиділи разом, тож після занять уже якось само собою виходили з класу удвох. Якось зовсім непомітно це стало звичкою. Ми разом проводили великі перерви, сиділи в їдальні, обговорювали уроки або просто розмовляли про різні дрібниці. З ним було напрочуд легко. Він ніколи не ліз із запитаннями про моє минуле, не намагався викликати на відвертість. Просто поводився так, ніби я завжди була частиною його компанії.

— Марино, а ти не хочеш сьогодні ввечері десь прогулятися?

Я здивовано подивилася на нього.

За останній місяць Артем не раз допомагав мені з уроками, якщо я щось не розуміла, пригощав чаєм або шоколадкою з автомата, іноді проводжав до машини після занять. Але це завжди виглядало як звичайна дружня увага.

Сьогодні він уперше запросив мене кудись удвох.

Не можу сказати, що була проти. Просто такого я не очікувала.

Якщо чесно, я взагалі не дуже звикла гуляти. Раніше майже весь мій час займали навчання і мама. Після уроків я поспішала додому, а вихідні ми зазвичай проводили разом. І мене це цілком влаштовувало.

З друзями я кудись вибиралася хіба що всім класом. Кілька разів мама взагалі мало не силоміць відправила мене з дівчатами на дискотеку, сказавши, що в сімнадцять років треба хоч іноді думати не лише про оцінки. Я тоді ще бурчала, що краще б залишилася вдома.

А зараз мене вперше запросив кудись хлопець. Не компанією, не після якихось спільних справ, а просто удвох і від цієї думки мені стало трохи ніяково.

Не тому, що Артем мені не подобався. Просто я не знала, як поводитися в таких ситуаціях. Та й друзів у новому місті в мене майже не було, тому Артем став чи не єдиною людиною, поруч із якою я почувалася спокійно.

— Добре, — погодилася я після короткої паузи. — Але ненадовго.

Його усмішка стала ще ширшою.

— Домовилися. Тоді прогуляємося трохи, а якщо зголодніємо — зайдемо кудись.

— Добре.

Я швидко попрощалася й поспішила до виходу.

Батько не любив чекати, а сьогодні ще й обіцяв забрати мене одразу після занять. Проте дорогою до машини я весь час ловила себе на думці про слова Артема.