18. Макар

— Ти сьогодні якийсь дивний, — сказав Давид, простягаючи мені банку, коли я вмостився навпроти нього в м’якому кріслі.

— Нормальний я.

— Та ну? Тоді чому сидиш із таким обличчям, ніби тебе кинули?

Я тільки фиркнув і відкинувся на спинку.

— У нього проблеми, — засміявся Сергій. — Він тепер старший брат.

— Не починай.

— Що? Ти ж сам сказав.

Давид здивовано підняв брови:

— Серйозно?

— Іди ти, — важко видихнув я.

Хлопці засміялися.

— Тоді що? Розповідай.

Я кілька секунд мовчав, а потім усе ж видихнув:

— Та немає тут чого розповідати. Просто в нашому домі тепер живе донька вітчима.

— Іди вона тебе бісить? — одразу зрозумів Сергій.

— Та не те щоб...

— Чим?

Я відкрив рота, але так і не знайшов відповіді. Чим вона мене бісить?

Тим, що мовчить? Тим, що дивиться на мене так, ніби я останній придурок? Чи тим, що через неї вдома все змінилося?

— Просто бісить, — повторив я.

— Дуже переконливо, — хмикнув Давид.

Я зручніше вмостився:

— Коротше, тепер у нас живе справжня принцеска. На неї навіть дмухнути не можна. Скажеш щось не так — усі одразу дивляться на тебе так, ніби ти злочинець.

— Може, вона маленька? — припустив Сергій.

— Та ні. Майже дев’ятнадцять.

— Тоді в чому проблема?

Я знизав плечима:

— Не знаю. Всі навколо неї носяться. Мама готує те, що вона любить, вітчим переживає за кожен її крок. А мені вже встигли пояснити: якщо ще раз доведу її до сліз, то матиму проблеми і моє фінансування уріжеться.

— Ого.

— Сам у шоці.

— Вона хоч нормальна? — спитав Давид.

Перед очима одразу з'явилася Марина: сидить на дивані, обійнявши подушку. Потім згадалося, як вона різко відповіла мені на кухні, а ще як стояла біля машини й дивилася кудись убік.

— Не знаю, — невдоволено насупився я.

— У сенсі не знаєш?

— Ми майже не спілкувалися.

— То, може, спробуй нормально поговорити? — сказав Сергій.

Я тільки пирхнув:

— Дуже смішно.

— Ні, я серйозно.

Я похитав головою. Нормально поговорити з Мариною? Чомусь ця думка здалася мені дивною.

Але зараз я раптом зрозумів, що мене дратує навіть не те, що вона живе в нашому домі. І навіть не те, що всі навколо неї так носяться. Просто мала ж бути причина. Не могли ж вони всі раптом з'їхати з глузду через якусь дівчину.

— Коротше, закрили тему, — буркнув я.

Хлопці ніби тільки цього й чекали. Сергій одразу почав розповідати якусь смішну історію з універу, Давид підхопив, і за кілька хвилин вони вже сперечалися про щось своє.

Я спочатку слухав упіввуха, а потім і сам потроху втягнувся в розмову, хоча половину часу навіть не розумів, про що вони говорять.