17. Макар

Я лежав у своїй квартирі, дивився в стелю і не міг нормально розслабитися. Зазвичай після повернення сюди я швидко відключався — ніяких думок, ніяких проблем. А сьогодні в голові крутилася тільки вона. Ця нова «сестричка».

Раніше життя було простим і зручним. Жив собі без клопоту: навчання, друзі, машина, тусовки, дівчата. Мама рідко лізла в моє життя, а вітчим оплачував комуналку, допомагав із заправкою, підкидав на кишенькові. Для студента це все обходилося недешево, тому значну частину моїх витрат він брав на себе. Ніяких питань, ніяких претензій. Я був сам по собі, і мене це влаштовувало. А тепер усе змінилося.

Уже пізно ввечері, після тієї сварки з Мариною, вітчим зупинив мене в коридорі й сказав тихо, але дуже жорстко:

— Макаре, не ображай Марину. Якщо ще раз таке повториться — фінансування обріжеться. Зрозумів?

Я тільки кивнув. Він добре знав, на що тиснути. Без його допомоги жити окремо було б значно складніше. Я не бідний, але й не настільки незалежний, щоб просто махнути рукою на його слова.

Я не розумів цього цирку. Чому всі навколо неї так бігають? Мама готує її улюблені страви, вітчим підвозить до школи, і навіть мама переводить тему, коли я намагаюся пожартувати. Невже її так розбалували раніше, що тепер навіть слово зайве сказати не можна? Ніби вона кришталева. А я, виходить, — головний лиходій у цій історії.

Я сів на ліжку і потер обличчя. Найгірше те, що я не міг просто викинути її з голови. Вона мене дратує, але водночас… я ловлю себе на тому, що думаю про неї навіть тут.

Взагалі звик, що дівчата самі за мною бігають, а ця… відверто мене ігнорує і ще й огризається, і чомусь від цього стає тільки цікавіше, хоча дратує ще сильніше.

Я встав, підійшов до вікна і подивився на нічне місто. Раніше я міг просто забути про все, поїхати до друзів або до якоїсь дівчини. А зараз сиджу тут і думаю про неї. Про те, як вона почувається в тому домі, про те, що вона втратила маму, про те, що я, можливо, справді перегнув.

Я вже збирався лягти, коли телефон раптом задзвонив. Сергій.

— Ти живий там? — одразу почув його голос. — Ми в Давида. Приїжджай.

— Не хочу, — коротко сказав я.

— Захворів?

— Ні.

— Тоді що сталося?

Я провів рукою по обличчю.

— Просто настрою немає.

На тому кінці запала тиша.

— Макаре, ти зараз серйозно? У тебе і немає настрою? Світ точно перевернувся.

— Відчепись. — пирхнув я.

— Ні, друже. Збирайся і приїжджай. Посидимо, відпочинемо, голову провітриш.

— Не хочу нікуди їхати.

— Саме тому тобі й треба приїхати, бо коли ти відмовляєшся від тусовки, це вже тривожний сигнал.

Я закотив очі.

— Ти не відстанеш, так?

— Ні.

Я ще кілька секунд мовчав і подивився у вікно. Може, він і правий. Сиджу тут уже кілька годин і забиваю голову незрозуміло чим. Треба точно провітрити голову.

— Гаразд, буду за двадцять хвилин.

— О, це вже мій друг! Чекаємо.

Я скинув виклик, узяв ключі від машини і пішов.