15. Марина

Коли ми повернулися додому, біля воріт уже стояла знайома машина, і я одразу її впізнала.

Макар. І мій настрій миттю зіпсувався.

— О, Макар уже приїхав, — сказала Олена, відстібаючи ремінь. — Напевно, вирішив сьогодні повечеряти вдома. Я нічого не відповіла і першою вийшла з машини.

Щойно я зайшла в будинок, із вітальні почувся його голос.

— Привіт.

Я підняла очі. Макар сидів на дивані з ноутбуком на колінах. Побачивши мене, він закрив його і встав. Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.

Після нашої останньої розмови мені було трохи ніяково.

— Привіт, — тихо відповіла я.

Він насупився.

— Ви були в лікаря?

Я здивовано подивилася на нього.

— Так.

— І що сказали?

Я не очікувала такого запитання.

— Що все нормально.

Макар уважно дивився на мене, ніби перевіряв, чи не брешу.

— Точно?

— Так.

Він повільно кивнув, і лише зараз я помітила, що він виглядає втомленим.

— А що сталося? Якщо не секрет.

— Секрет, — швидко відповіла я.

Я просила Олену нікому нічого не казати, і, здається, вона не сказала навіть Макару. І я була їй за це вдячна.

— Не хвилюйся, ти до цього не маєш жодного стосунку.

Мені на мить здалося, що він подумав, ніби це якось пов'язано з нашою сваркою. Він кілька секунд мовчав, а потім тихо видихнув.

— Учора я перегнув.

Я здивовано подивилася на нього. Здається, це було перше щире вибачення, яке я від нього почула.

— Проїхали.

Куточки його губ ледь смикнулися і настала тиша.

— То що сказав лікар? — знову запитав він.

— Що мені потрібно менше нервуватися.

— Тоді тобі не пощастило з цією сім'єю. — я тихо хмикнула.

У цей момент до будинку зайшла Олена.

— О, ви вже розмовляєте? Це прогрес.

— Не перебільшуй, — одразу сказав Макар.

— Я нічого не казала, — усміхнулася вона.

Він закотив очі й знову подивився на мене.

— До речі, якщо тобі буде погано в школі… дзвони.

Я здивовано кліпнула.

— Що?

— Ти погано чуєш?

— Ні… Просто не очікувала.

Макар знизав плечима.

— Не хочу потім шукати тебе по лікарнях.

Я дивилася на нього кілька секунд і не знала, що відповісти. Його слова прозвучали грубувато, але мені здалося, що він справді хвилювався.

— Добре, — тихо сказала я, хоча, звісно, він буде останньою людиною, до якої я звернуся. Та й не думаю, що в школі може статися щось серйозне. Ми ж дорослі люди.

— Ти не проти, якщо я сьогодні залишуся? — раптом запитав Макар.

— Це твій дім, — швидко відповіла я і, не чекаючи відповіді, пішла до себе.

Сказати, що він сьогодні був дивним — нічого не сказати. Я не дуже вірила в цю раптову доброту і ввічливість, але це було схоже на крихітне перемир'я.

Подивимося, наскільки його вистачить.