14. Марина

Наступний ранок почався дивно. Я прокинулася раніше, ніж зазвичай, і довго лежала, дивлячись у стелю, бо після вчорашнього вечора в голові було порожньо і важко.

Я встала, швидко вмилася і спустилася вниз. Макара не було — напевно, поїхав до себе ще вчора ввечері. І слава Богу. Олена усміхнулася мені, коли я зайшла на кухню, і я спробувала відповісти тим же.

Після сніданку батько запропонував підвезти мене до школи, і в машині він спробував поговорити:

— Марино… щодо вчорашнього, — почав невпевнено він. — Не звертай уваги на Макара. Він просто такий. Звик бути центром уваги.

Я відчула, як усередині все перевернулося.

— Не звертай уваги? — тихо повторила я з тремтінням в голосі, не відриваючи погляду від вікна. — Ти серйозно?

Батько здивовано глянув на мене.

— Марино, я просто намагаюся…

— Ні, тату, — перебила я, і цього разу вже не стримувалася. — Ти завжди просто намагався. Колись треба було залишитися, коли мені робили операцію, коли я боялася заснути, бо раптом могла не прокинутися. Приїхати, коли мама хворіла… А ти просто колись пішов, а тепер кажеш «не звертай уваги»?

Вочевидь, мої слова його зачепили, бо він лише міцніше стиснув кермо, аж побіліли кісточки пальців.

— Це не так просто, як ти думаєш…

— А для мене все просто, — голос зірвався. — Я вже повнолітня, тату. Пізно мене виховувати, пізно вчити, як «не звертати уваги». Ти просто привіз мене сюди і думаєш, що все вирішиться само собою.

До самої школи ми їхали в мовчанні, коли машина зупинилася біля школи, я відстебнула ремінь і тихо сказала, не дивлячись на нього:

— Дякую, що підвіз.

І вийшла, не чекаючи відповіді.

У школі все було інакше. На великій перерві до мене підійшов Артем, який раніше пропонував провести додому, і, усміхнувшись, простягнув мені маленький пакетик із солодощами.

— Це тобі. Для покращення настрою, — сказав він трохи сором’язливо.

Я здивовано взяла пакетик.

— Дякую… Це дуже мило.

— Якщо що — пиши, допоможу з уроками чи просто поговорити.

Я ледь усміхнулася, бо це було приємно. Щось нормальне і позитивне за останній час. А на алгебрі вчителька, перевіряючи контрольну, зупинилася біля моєї парти і сказала на весь клас:

— Марино, у тебе дуже чиста і правильна робота. Молодець. Бачу, що ти добре підготувалася.

Я просто обожнювала цей предмет, тому й не здивувалася, але все ж було приємно.

Після алгебри я зібрала речі й пішла до виходу, де на мене вже чекала Олена.

— Не дуже втомилася? — запитала вона, коли ми сіли в машину.

— Ні, нормально, — збрехала я.

Насправді я трохи хвилювалася. Лікарі завжди змушували мене нервувати, навіть якщо це був звичайний огляд.

У коридорі клініки пахло ліками й хлором. Я сіла на стілець і почала машинально крутити в руках телефон.

— Не переживай, усе буде добре, — тихо сказала Олена.

Я лише кивнула, коли мене покликали до кабінету, лікарка привітно усміхнулася.

— Ну що, Марино, як почуєшся? Запаморочення були? Слабкість?

— Інколи, — чесно відповіла я. — Але нечасто.

Вона поставила ще кілька запитань, послухала мене, виміряла тиск і переглянула результати попередніх обстежень.

— Я вже поспілкувалася з твоїм попереднім лікарем, він передав усі рекомендації, — сказала вона, відкладаючи папери. — Загалом усе стабільно, але останнім часом ти багато нервуєшся, так?

Я лише знизала плечима.

— Через стрес серце починає працювати швидше, звідси й слабкість та запаморочення, — пояснила лікарка. — Тому більше відпочинку і менше переживань.

Я тихо всміхнулася. Наче це так просто.

— Нічого серйозного? — запитала Олена.

— Ні, але перевтомлюватися не варто. Якщо знову з'являться сильна слабкість чи запаморочення, одразу приходьте.

Коли ми вийшли з кабінету, напруга потроху відпустила. Усе було добре, і цього поки що було достатньо.

— Марино, не тримай усе в собі, добре? Якщо тебе щось хвилює, поділися зі мною чи з батьком. Останнім часом ти поводишся так, що я зовсім не розумію, що в тебе на душі.

Я на мить повернулася до неї й ледь усміхнулася.

— Дякую… Я спробую.

На цьому розмова й закінчилася. Я знову спрямувала погляд у вікно, а Олена більше ні про що не питала.