13. Марина

Я чула, як зачинилися двері, але навіть не поворухнулася. Лежала, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася в нікуди. Сльози вже висохли, залишився тільки важкий, тупий біль у грудях і неприємне відчуття сорому.

Чому я дозволила розплакатися перед ним? Перед цим ідіотом, який тільки й робить, що знущається. Я ж обіцяла собі, що не покажу слабкість. Не дам нікому побачити, як мені погано. А в результаті… вилила все і втекла, як маленька дитина.

Я перевернулася на спину і витерла обличчя долонями. В кімнаті було тихо. Знизу ледь долинали голоси, але слів я не розбирала. Та й не хотіла.

«Якщо хочеш, щоб я відчепився — скажи…»

Його слова застрягли в голові. Голос був не такий, як завжди. Без звичної глузливої посмішки. Майже… щирий, але я не повірила. Не могла повірити, бо він весь час поводить себе як придурок: то жартує, то раптом пропонує допомогу, то знову коле. Як з ним взагалі можна розмовляти?

Я потягнулася до телефону. Хотілося написати подрузі, але було вже пізно. Та й що я їй скажу? «Привіт, мій зведений брат — ходяча проблема, і я щойно розревлася перед ним»? Ні. Не сьогодні.

Закрила очі і спробувала дихати рівно. Завтра знову школа. Знову нові обличчя, знову відчуття, що я тут чужа. І вдома теж чужа. Усюди чужа.

Але найгірше — те, що десь глибоко всередині я розуміла: Макар не зовсім такий придурок, яким намагається здаватися. Іноді в його очах проскакувало щось інше. Коли він побачив фото мами — там не було глузування, а сьогодні… коли прийшов вибачатися, здавалося, що теж.

Я не збираюся йому довіряти. Не збираюся розслаблятися. Бо якщо я дозволю собі хоч трохи розм’якнути — стане тільки гірше. Я вже втратила все, що було рідним. Не хочу втрачати ще й останні шматочки себе, тому ненавиділа себе за слабкість, за те, що через одну втрату свідомості кілька місяців тому батько вирішив, ніби я не можу залишатися сама. І зараз я ж не хотіла ніяких сварок. Не хотіла конфліктів. Хотіла просто тихо пережити ці останні місяці школи. А вийшло, що я вже в перший тиждень влаштувала сцену. І тепер Олені, мабуть, ще й незручно перед своїм сином. Бо він її рідна дитина. А я…

Раптом двері тихо скрипнули.

— Марино… — м’яко сказала Олена.

Вона зайшла, зачинила за собою двері і сіла на край ліжка.

— Я знайшла хорошого кардіолога, — тихо промовила вона. — Він буде твоїм постійним лікарем, регулярно контролюватиме стан. На днях треба буде з’їздити до нього на перший прийом. Тато теж поїде з нами.

— Дякую! — тихо сказала я.

Олена помовчала ще трохи, а потім обережно продовжила:

— І… не звертай сильно уваги на Макара. Будь ласка. Він багато натерпівся, поки я жила з його батьком. Багато чого бачив і чув. Тепер він просто… не вміє інакше. Ховає свою слабкість за агресією і жартами. Це не виправдання, але… він не злий. Просто ще не знає, як по-іншому.

Я закусила губу. Хотілося сказати, що мені все одно, але я мовчала.

Олена легенько торкнулася мого плеча.

— Ти не зобов’язана з ним дружити. Просто… нам всім треба час.

Вона посиділа ще трохи і тихо вийшла, акуратно зачинивши двері.

Я залишилася одна і подумала, що, можливо, варто спробувати заради Олени. Вона була щирою щодо мене, і я не хотіла, щоб через мої постійні конфлікти з її сином їй було важко в її ж власному домі.

Може, якщо я буду терплячішою… хоч трохи… то все стане хоч трохи легше.