12. Макар

Я стояв на кухні й дивився на сходи, якими щойно втекла Марина. У вухах ще дзвеніли її слова, а в грудях щось неприємно стиснулося. Вона просто з таким болем вилила все, що накопичилося, і пішла.

Мама важко зітхнула і продовжила розкладати тарілки в посудомийку, які залишилися.

— Макаре, — тихо сказала вона, не дивлячись на мене, — це було дуже грубо. Ти перегнув.

— Я пожартував, мам. Звичайний жарт.

— Жарт? — вона різко повернулася. — Дівчина тільки втратила маму, переїхала в інше місто, в іншу школу, до того ж… — мама різко зупинилася, ніби сказала зайве.

— Що «до того ж»? — перепитав я.

— Нічого, — тихо відповіла вона. — Просто подумай над своїми словами.

Я мовчав, бо коли вона це сказала вголос, мені самому стало гидко.

— Вона намагається. Бачиш? — продовжувала мама. — Допомагає на кухні, намагається бути ввічливою, хоча всередині в неї, мабуть, все перевернуте. А ти… Ти просто не можеш без своїх підколів.

— Я не хотів її образити, — буркнув я, проводячи рукою по обличчю.

— Але образив. Іди вибачся.

— Зараз?

— Так. Зараз. Поки вона там не надумала, що в цьому домі їй взагалі немає місця.

Я постояв ще кілька секунд, потім мовчки кивнув і пішов нагору.

Я не звик вибачатися, особливо перед дівчатами. Зазвичай вони самі мені все пробачали. Але Марина… з нею все було інакше.

Підійшов до її дверей і постукав, але у відповідь — тиша. Постукав ще раз, тихіше.

— Марино.

Нічого. Навіть не почув, щоб за дверима вона ворухнулася. Найімовірніше, просто не хоче мене бачити.

Я обережно натиснув на ручку. Двері були незамкнені. Зачинив за собою тихо і зупинився біля входу.

Вона лежала на ліжку спиною до мене, підтягнувши коліна до грудей, і я знав, що не спить.

— Марино… — почав я тихо. — Я… ну, я не мав на увазі те, що сказав.

Вона мовчала, і я зробив крок ближче.

— Це вийшло по-дурному. Я просто… звик так жартувати. Не подумав.

Вона навіть не поворухнулася. Лежала як статуя. Тільки спина ледь помітно піднімалася від дихання.

Я потер потилицю, відчуваючи себе повним ідіотом. Зазвичай я легко знаходив слова, а зараз вони застрягали в горлі.

— Слухай… я розумію, що тобі тут важко. Я б теж злився, якби мене вирвали з мого життя і засунули в чужу сім’ю. І ще й з таким придурком, як я, під одним дахом. — І знову я не побачив жодної реакції.

Я підійшов і сів на край ліжка, залишивши між нами пристойну відстань.

— Я не хочу, щоб ти думала, ніби я тебе тут не хочу бачити. Просто… я теж не звик до всього цього. До раптової сестри, до того, що тепер треба думати перед тим, як ляпнути.

Я замовк, чекаючи, але знову була тиша.

— Марино, ну скажи хоч щось. Ненавидь мене, якщо хочеш, але не мовчи.

Вона не повернулася, не відповіла. Просто лежала, відгородившись ніби невидимою стіною.

Я посидів ще хвилину, дивлячись на її спину, на те, як вона намагається зробити вигляд, що мене тут немає, і вперше за дуже довгий час мені справді стало шкода.

— Добре, — тихо сказав я і встав. — Я зрозумів. Не буду нав’язуватися.

Вже біля дверей я зупинився і додав майже пошепки:

— Якщо хочеш, щоб я відчепився — скажи. А якщо… якщо треба поговорити — я тут, за стіною.

Зачинив за собою двері і стояв ще кілька секунд у коридорі, дивлячись у підлогу.

«Молодець, Макаре. Просто блискуче».

Я спустився вниз, де мама кинула на мене запитальний погляд.

— Ну що?

— Не захотіла розмовляти, — знизав я плечима. — Лежить спиною і мовчить.

Мама тільки важко зітхнула.

А я пішов до себе, знаючи, що сьогодні заснути буде дуже непросто.