11.

Після вечері я допомагала Олені прибирати зі столу. Вона складала посуд у посудомийну машину, а я носила тарілки та склянки з вітальні на кухню.

— Розслабся, Маринко, — раптом озвався Макар. — Тут не треба відпрацьовувати їжу, яку ти їси. Тебе ніхто не змушує працювати за вечерю.

Я застигла і у мене мало не вислизнула з рук склянка, яку я саме тримала.

Можливо, він справді просто пожартував, але щось усередині мене боляче смикнулося.

Увесь день я намагалася бути ввічливою. Намагалася не показувати, як сильно сумую за домом, намагалася прийняти те, що відбувалося навколо мене, хоча сама ще до кінця не вірила, що тепер житиму тут, але для мене його слова були вже занадто.

— Ти думаєш, я тому допомагаю?

Макар насупився.

— Що?

— Думаєш, я намагаюся відпрацювати свою вечерю?

— Марин, це був жарт.

— А мені не смішно. — на кухні стало тихо і я підійшла до нього впритул.

— Я взагалі не розумію, чому ти постійно до мене чіпляєшся, — продовжила я, відчуваючи, як починає тремтіти голос. — Що я тобі зробила?

— Нічого.

— Тоді навіщо?

Макар відкрив рота, але я вже не дала йому відповісти.

— Ти весь час поводишся так, ніби я прийшла сюди спеціально, щоб зіпсувати тобі життя.

— Та не поводжуся я так.

— Поводишся.

Я відчула, як до очей підступають сльози, і зненавиділа себе за це, бо не хотіла розплакатися перед ним. Тільки не перед ним.

— Та що ти взагалі знаєш про моє життя? — вирвалося раніше, ніж я встигла себе зупинити.

Макар здивовано підняв голову, а я вже не могла зупинитися.

— Серйозно, що ти про мене знаєш? — голос почав тремтіти. — Як я жила? Через що пройшла?

— Марин, я не це мав на увазі... — насупився Макар.

— А мені байдуже, що ти мав на увазі! — фиркнула я. — Якби моя воля, я б узагалі тут не була! Я б зараз була вдома. У своєму місті. У своїй кімнаті. Зі своєю мамою.

Останні слова далися нелегко і я важко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, але сльози вже котилися по щоках.

— Я не лізу у твоє життя, Макаре. Не розпитую тебе, не жартую про те, чого не знаю. Тому будь ласка, просто залиш мене в спокої.

Його ідіотська посмішка вже зникла, але мені вже було байдуже.

— Вибачте, — тихо сказала я, переводячи погляд Олену та батька і після цього я швидко вийшла з кухні й майже вибігла сходами нагору.

Я чула, як Олена щось сказала йому, але не розібрала слів і лише зачинивши за собою двері кімнати, я дозволила собі розплакатися.

Усе хороше, що я встигла сьогодні побачити в Макарі, раптом здалося якоюсь дурною помилкою. Протягом дня мені кілька разів здавалося, що за його постійними жартами ховається цілком нормальна людина, але тепер я думала лише про те, що він нестерпний, самовпевнений і безтактний.