10. Марина

Я ще трохи полежала, переглядаючи фото з друзями, і ловила себе на думці, що їх занадто мало. І чим довше я сиділа сама, тим сильніше починала сумувати за своїм старим життям.

Знизу долинув дзенькіт посуду. Я глянула на годинник і зрозуміла, що незабаром вечеря. Тому, не вагаючись, пішла запропонувати допомогу. На кухні Олена стояла біля плити й помішувала щось у каструлі. Побачивши мене, вона усміхнулася.

— Відпочила трохи?

— Трохи.

— Перший день завжди виснажує.

Я кивнула й сперлася плечем об дверний отвір.

— Вам допомогти?

Олена навіть здивовано підняла брови.

— Допомогти?

— Ну так. Я ж не зовсім безнадійна.

Вона засміялася.

— Та я вже майже закінчила.

— Все одно можу щось порізати чи накрити на стіл.

— Гаразд. Тоді дістань, будь ласка, тарілки з верхньої шафи і можеш заправити салат.

Я виконала прохання й почала розкладати посуд.

— До речі, я вмію готувати, — сказала я, ставлячи останню тарілку.

— Справді?

— Мама навчила. Тому якщо вам колись буде погано або просто не буде часу чи бажання стояти біля плити, я можу приготувати вечерю сама.

Олена повернулася до мене й усміхнулася трохи тепліше.

— Це дуже приємно чути.

Я злегка знизала плечима.

— Просто кажу про всяк випадок.

— Дякую, Маринко.

— Нема за що. — ніяково відповіла я, адже таке звернення зараз здалося дивним.

Я взялася за салат, і саме в цей момент на кухню зайшов Макар.

— Ого. А що тут відбувається?

— Нічого, — одразу відповіла я.

— Підозріло. Ви вже змовилися проти мене?

— Так, — абсолютно серйозно сказала Олена. — І ти навіть не уявляєш наскільки.

Макар недовірливо примружився, а я ледь стримала усмішку.

— Оце так. Не встиг я втратити статус єдиної дитини в сім'ї, як проти мене вже створили коаліцію.

— Не перебільшуй, — відмахнулася Олена.

— Я? Ніколи.

— Особливо зараз, — додала я.

— Мам, ти чуєш, як зі мною розмовляють?

— Чую. І навіть підтримую.

Макар театрально притиснув руку до серця.

— Добре. Я все зрозумів. У цьому домі мене більше не люблять.

— Сідай уже вечеряти, мученику, — засміялася Олена.

За столом розмова стала спокійнішою. Переважно вони обговорювали плани на найближчі дні. Макар іноді щось ляпав, і мені дуже хотілося запитати, чи не хоче він поїхати до себе, але це був його дім, і я геть не мала на це права.

— І чим ти збираєшся займатися в новому місті? — раптом запитав Макар.

Я підняла голову від тарілки.

— Не знаю. Ще не думала про це.

— Серйозно?

— А що?

Він знизав плечима.

— Та нічого. Просто в тебе тут немає друзів, немає хлопця. Не будеш же ти весь час сидіти вдома.

— Якось розберуся.

— Сподіваюся.

Я вже хотіла повернутися до вечері, але він додав:

— І якщо ти розраховуєш, що я буду тебе всюди возити, показувати місто, знайомити з людьми й виконувати обов'язки старшого брата, то можеш одразу забути.

Я фиркнула.

— Не переживай. У мене такої думки не було.

— От і чудово.

— Повір, ти остання людина, до якої я звернулася б по допомогу.

— Взаємно, — усміхнувся він.

Я закотила очі й повернулася до своєї тарілки, але за кілька секунд раптом згадала нашу попередню розмову. Тоді він сам сказав, що якщо мені щось буде потрібно, то я можу звернутися до нього, а зараз сидів навпроти й майже відкрито давав зрозуміти, щоб я навіть не думала цього робити.

Я насупилася. Чесно кажучи, я його взагалі не розуміла.

Коли ми залишалися вдвох, він іноді поводився нормально, а потім раптом ніби згадував, який він клвсний і знову ставав нестерпним. А іноді мені здавалося, ніби він не міг визначитися, хоче мене бачити в цьому домі чи ні. Чи я просто накручувала себе?

Втім, розбиратися в тому, що коїться в його голові, я точно не збиралася. Тому я просто проігнорувала його останню репліку й продовжила вечеряти, роблячи вигляд, що мене абсолютно не хвилює його думка.