9. Марина

Дорога додому пройшла спокійно. Тато час від часу питав щось ще  про школу, але без надмірних допитів, за що я була йому вдячна. Після сьогоднішнього дня мені хотілося тільки одного — закритися у своїй кімнаті й хоча б кілька годин ні з ким не розмовляти.

Коли ми заїхали у двір, я дуже сподівалася, що вечір буде тихим, але даремно. Щойно я переступила поріг будинку, як із вітальні долинув знайомий голос.

— О, сестричка повернулася. — я зразу закотила очі.

Макар лежав на дивані з телефоном у руках і був надто задоволений.

— У тебе інших справ немає?

— Є. Я чекав на новини.

— Про що?

— Як пройшов перший день у школі. Уже встигла побити когось стільцем? — я мовчки зняла джинсову кофту і повісила її у шафу.

— Ні. Але день ще не закінчився.

— О, тоді в тебе все попереду. — мені геть не захотілося сперечатися. Можливо, я просто втомилася, а можливо, його жарти були не такими вже й дратівливими. Хоча ні, другий варіант точно відпадає.

— І як тобі школа? — раптом запитав він уже без звичного глузування і я навіть підняла голову.

— Нормально.

— Ооо… — протягнув він, сівши. — Коли дівчина каже «нормально», це ніколи не означає нормально.

— А ти, бачу, великий спеціаліст із дівчат. — фиркнула я.

— Звісно.

— І скільки ж у тебе досвіду?

— Не хвилюйся. — посміхнувся він. — Достатньо.

— Бідні дівчата. — промовила я пошепки, щоб цей новоспечений напівродич не почув.

— Що ти там бурмочеш? — я похитала головою й попрямувала до сходів.

— Добре, психолог, я пішла до себе.

— Марина.

— Що? — озирнулася я.

Він кілька секунд дивився на мене, ніби вагався, чи варто взагалі щось говорити.

— Якщо в школі хтось буде діставати, скажи мені. — я лише здивовано кліпнула від такого несподіваного жесту.

— І що ти зробиш?

— Не знаю. Придумаю щось.

— Я не звикла вішати свої проблеми на когось.

— Тепер в тебе є надійне плече.

— Мені теж здається, що на батька можна покластися. — я посміхнулася, і не дивлячись на нього пішла на гору.

Дивний і нестерпний хлопець. А ще занадто самовпевнений.

Коли двері моєї кімнати зачинилися, я нарешті змогла видихнути. Скинувши рюкзак на підлогу, я впала на ліжко й втупилася в стелю.

Перед очима відразу почали спливати обличчя нових однокласників, нескінченні погляди в мій бік, незручне знайомство перед усім класом і те дурне запитання про мій переїзд.

Ніби нічого страшного не сталося, але все одно було дивно.

Я так хотіла закінчити школу там, де починала. Провести останні місяці поруч із друзями, з якими вчилася стільки років. В нас був дуже дружній клас.

Я потягнулася до телефона й відкрила чат із подругою, якій обіцяла розповісти про перший день.

«У мене все добре. Дуже сумую за вами».

Після цього я додала ще кілька сумних емоджі й натиснула «надіслати» і відповідь прилетіла майже одразу.

«Ми теж сумуємо. І твій танцювальний партнер особливо. Каже, що тепер через тебе буде наступати комусь на ноги».

Я мимоволі усміхнулася. Ми ще з осені готували випускний вальс. Нам поставили красивий танець, який ми відпрацьовували мало не щотижня. У нас було рівно дванадцять хлопців і дванадцять дівчат, а тепер виходить, що я підвела свого партнера й залишила всіх шукати заміну в останній момент. Тепер від цієї думки стало неприємно.

«Я на ноги йому не наступала»

Відповідь прилетіла майже одразу.

«Зате ти постійно закочувала очі, коли він щось плутав».

 Я засміялася, бо це була правда, але усмішка повільно згасла від усвідомлення, що завтра доведеться повертатися до нової школи, але сьогодні мені ще трохи хотілося побути дівчиною зі свого старого життя.