8. Марина

Перший день у новій школі почався з дивного відчуття порожнечі. Я стояла перед великими скляними дверима й дивилася на натовп учнів, які поспішали всередину. Хтось сміявся, хтось обговорював домашнє завдання, хтось уже встиг посваритися через якусь дрібницю. Для них це був звичайний ранок. Один із багатьох.

Для мене ж усе було вперше. Я поправила ремінець рюкзака й змусила себе зайти всередину.

Коридори виявилися значно більшими, ніж у моїй старій школі. Здавалося, що всі тут кудись поспішають і тільки я одна стою посеред цього хаосу, не знаючи, куди подітися.

У приймальні мене зустріла класна керівниця. Вона виявилася приємною жінкою з теплою усмішкою, яка весь час намагалася підтримувати розмову, поки ми йшли до класу.

Я чемно відповідала, хоча майже не слухала. Серце билося так сильно, ніби я збиралася складати іспит, а не просто заходити до кабінету.

Коли ми зупинилися біля дверей, мені раптом захотілося розвернутися й утекти, але нажаль, такого варіанту ніхто не запропонував.

— Не хвилюйся, усе буде добре, — усміхнулася вчителька. Мене завжди дивувало, що люди говорять це так впевнено, ніби справді можуть знати наперед.

Щойно ми увійшли і я відчула на собі десятки поглядів і ледь стримала бажання провалитися крізь підлогу.

— Доброго ранку. У нас сьогодні нова учениця. Познайомтеся, це Марина.

Усі продовжували дивитися, а я лише впевнилася, що завжди ненавиділа такі моменти.

— Розкажеш трохи про себе? — це було очікувано, але я не знала про що говорити.

— Я переїхала сюди нещодавно, — сказала я. — Люблю читати й слухати музику.

На цьому фантазія закінчилася і на щастя, вчителька не стала мучити мене далі й показала вільне місце біля вікна.

Перший урок пройшов майже непомітно. Я робила вигляд, що уважно слухаю пояснення, хоча насправді постійно ловила себе на тому, що дивлюся у вікно, щоб не ловити погляд однокласників і якщо хлопці дивилися більш зацікавлено, то дівчата були налаштовані більш ворожо.

На великій перерві до мене підійшли дві дівчини з мого класу.

Одна була високою білявкою з постійною усмішкою, інша — темноволосою і значно спокійнішою.

— Привіт. Можна до тебе? — запитала білявка, ніби ми сиділи за зайнятим столиком у ресторані.

Я ледь усміхнулася.

— Можна.

— Я Віта, а це Оля.

— Марина.

— Це ми вже зрозуміли, — засміялася Віта. — У нас взагалі всі новенькі або дуже мовчазні, або надто балакучі. Ти поки що десь в першій команді.

На мій подив, розмова виявилася не такою страшною, як я очікувала.

Вони розпитували про місто, з якого я переїхала, розповідали про вчителів і попереджали, кого краще не злити перед контрольною.

До кінця перерви я навіть трохи розслабилася і від цього стало трохи легше, але не набагато. Інші дівчата не надто рвалися знайомитися, а я й поготів. Мені хотілося швидше перебути тут до літа і не намагатися вдавати з себе дружелюбну дівчину.

Та все без знайомства не обійшлося, але я все одно всіх не запам’ятала.

 — І чого такого зробила наша новенька, що її перевели незадовго до випуску? — пролунало раптом із задніх парт.

Я повернула голову на голос. Питання поставила одна з тих дівчат, які від самого ранку дивилися на мене недобродушно.

 У класі запала тиша. Цікаво, що люди можуть придумати про тебе за кілька годин, навіть не знаючи твого імені.

— Так, народ, вам по сімнадцять-вісімнадцять років. Ще трохи і школа залишиться позаду. Можна було б уже зрозуміти, що в житті бувають різні обставини і далеко не все залежить від поведінки людини.

Я краєм ока подивилася на класну керівницю.

Схоже, вона знала хоча б частину моєї історії, але це зовсім мене не заспокоювало. Найменше мені хотілося, щоб зараз усі дізналися причину мого переїзду.

Я не потребувала жалості і точно не хотіла ставати темою для обговорень. На щастя, вчителька лише спокійно усміхнулася й перевела розмову на іншу тему. Я теж не збиралася нічого пояснювати.

Хлопці швидко переключили увагу на щось інше, хтось пожартував, хтось почав сперечатися про майбутній випускний, а я просто дивилася у вікно й рахувала хвилини до дзвінка, який на щастя, він пролунав досить швидко.

— Новенька, тебе провести додому? — запитав один із однокласників, коли ми виходили зі школи.

Здається, його звали Артем. За сьогодні я разів десять чула його сміх і жарти. Складалося враження, що він знає абсолютно всіх.

— Ні, дякую. Я сама.

— Як знаєш. — він усміхнувся й побіг наздоганяти друзів.

Я ж нарешті вийшла за ворота школи й відразу помітила батькову машину і мені раптом стало легше. Принаймні цей день закінчився.

Я сіла на пасажирське сидіння й пристебнула ремінь.

— Ну що, як пройшло? — обережно запитав тато.

Я на секунду замислилася і зрозуміла, що для для першого дня вже непогано.

— Нормально, — зрештою відповіла я.

Батько тихо засміявся.

— Звучить не так уже й погано.

Я знизала плечима й подивилася у вікно, бо якщо чесно, то могло бути значно гірше.