7. Марина

Олена привезла мене в спеціалізований магазин шкільної форми, а я йшла поруч із нею, засунувши руки в кишені джинсів, і старанно робила вигляд, що мене тут узагалі немає.

На щастя, вона не поспішала починати розмову, за що я була їй дуже вдячна.

— Це чудовий магазин, — сказала Олена, коли ми піднялися сходами до входу. — Ми й Макару тут форму брали. Емблему школи пришиють на місці, тому не хвилюйся. Сьогодні все зробимо, і завтра ти вже будеш повністю готова.

— Дякую вам, але, якщо чесно, я думаю, що могла б обійтися і без неї.

— Без форми?

— Так.  — Олена усміхнулася.

— Повір, коли всі в колективі ходять у формі, а хтось один ні, це привертає набагато більше уваги, ніж сама форма. — на жаль цьому була логіка.

Ми зайшли всередину і д о нас одразу підійшла усміхнена консультантка й почала показувати різні моделі. Щоправда, особливого вибору в мене не було. Якщо форма в школі темно-синя, то й міряла я все темно-синє.

Тому вже за пів години я стояла перед дзеркалом у черговому комплекті і чекала, коли це скінчиться.

У результаті ми спочатку зупинилися на жакеті, штанах і спідниці. Хоча якби мені дозволили вибрати щось максимально закрите й непомітне, я б без вагань узяла саме це.  Потім були блузки… Багато блузок: білих, блакитних, кремових, а потім консультантка принесла краватку.

— Серйозно? — скривилася я, не втримавшись.

— Дуже гарно виглядає з формою, — усміхнулася жінка.

— Я ніколи не носила краватки.

— Значить, буде перший раз, — сказала Олена і краватка теж опинилася серед покупок.

Коли все було вибрано, працівниця магазину забрала речі, щоб підігнати їх по фігурі та пришити емблему школи.

— Це займе приблизно годину, — повідомила вона.

— Тоді можемо піти випити чогось смачненького або з'їсти морозиво, — запропонувала Олена. — А потім повернемося.

Виходу в мене все одно особливо не було, тому я погодилася. Кав'ярня виявилася зовсім недалеко, і ми дійшли туди пішки.

Поки ми йшли, Олена кілька разів відповідала на дзвінки. Вона щось уточнювала, комусь телефонувала сама, вирішувала робочі питання, і мені ставало трохи ніяково, адже через мене вона не поїхала на роботу. Хоча я впоралася б сама.

У кав'ярні ми сіли біля вікна. Я взяла чай із жасмином, а Олена замовила каву, а потім перші кілька хвилин ми мовчали.

Я розглядала людей на вулиці, а вона задумливо помішувала каву.

— Я дуже хочу, щоб тобі було комфортно в нашій сім'ї, — несподівано сказала Олена і я підняла очі. — Але за весь цей час я ще жодного разу не бачила твоєї посмішки. І, чесно кажучи, мене це трохи засмучує.

Я опустила погляд у чашку.

— Вибачте.

— Не треба вибачатися. — вона похитала головою. — Я розумію, що тобі зараз дуже важко. І розумію, що навряд чи зможу повністю зрозуміти, через що ти проходиш. — я мовчала, бо сперечатися з цим не хотілося.

— Просто якщо є щось, що я можу зробити для тебе, але сама про це не здогадаюся, скажи мені. Будь ласка.

Я почала просто вдивлятися у чай, ніби могла там знайти відповіді, бо сама я їх не знала.

Мені не потрібні були нові речі, не потрібна була форма, не потрібні були покупки чи прогулянки містом. Мені хотілося повернутися додому. Хотілося прокинутися у своїй кімнаті, почути маму на кухні. Не звикати до чужого будинку, чужого міста й людей, які чомусь намагалися стати для мене родиною.

Але цього ніхто не міг мені повернути.

— Я не знаю, — чесно відповіла я.

Олена якийсь час мовчала, а потім ледь помітно кивнула.

— Це теж відповідь.

— Але я вдячна вам, хоч цього і не видно, — намагалася пояснити я. — Просто...

— Твою маму ніхто не замінить, і те, через що ти зараз проходиш, теж навряд чи хтось зможе до кінця зрозуміти. Я просто хочу, щоб ти знала: ти не сама. У тебе є люди, які готові підтримати тебе. І якщо колись це хоч трохи допоможе, я буду рада.

Я не знала, що на це відповісти.

— Дякую, — лише тихо вимовила я і вона тепло усміхнулася.