6. Марина

Я прокинулася і одразу помітила стелю, яка була геть чужою, а за вікном не було звичного каштана, який я бачила щоранку.

Перед цим мені снився дім. Моя кімната, мама на кухні,  але це виявився всього лише сон.

Я важко зітхнула, підвелася, зробила всі ранкові справи й спустилася вниз. Олена щось готувала біля плити, а батько вже сидів за столом, читаючи щось у телефоні.

— Доброго ранку, — голосно привітався він.

— Доброго.

— Як спалося? — подивився на мене, відклавши телефон.

— Нормально, — буркнула я.

— По тобі так не скажеш.

— А ти завжди ставиш питання, на які заздалегідь знаєш відповідь?

На мить запала тиша.

— Я не знала, що ти зазвичай снідаєш, — раптом сказала Олена, ставлячи на стіл тарілки з оладками, сирниками та яєчнею і мені стало ніяково.

— Дякую. Я не перебірлива і можу сама щось приготувати. Не варто так старатися.

— Мені не важко, — лагідно усміхнулася вона і від цього стало ще більш незручно через свою холодну поведінку.

Я підійшла до чайника й увімкнула його. Каву я майже не пила, тому чекала на свій чай, але спокій тривав недовго. По сходах із таким гуркотом, ніби там спускався щонайменше слон, ішов Макар.

Помітивши мене, він одразу розтягнув губи в усмішці.

— О, уся сімейка в зборі.

— Доброго ранку і тобі, — сухо сказала я.

— Сестричко, і мені кави зроби.

— Руки й ноги на місці. Сам впораєшся.

— Я зараз зроблю, — швидко втрутилася Олена. Вона вже хотіла взяти чашку, але Макар похитав головою.

— Не треба, мам. Ти ж чула? У мене, виявляється, руки й ноги є.

Сказав він це так театрально, ніби Оскар за роль чекав.

Я закотила очі і зробивши собі чай, я сіла за стіл. Апетиту особливо не було, але все виглядало надто смачно, а живіт уже кілька разів невдоволено нагадав про себе. Тож я все-таки взяла сирник і саме тоді навпроти мене всівся Макар.

— Смачного, сестричко.

— Дякую. І тобі.

— Що, наречений наснився на новому місці?

Я кілька секунд дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, звідки він це взяв, а потім до мене дійшло.

— Я таким не страждаю.

— А чим ти страждаєш?

— Не твоє діло.

— Знову з самого ранку такий негативний настрій. Ти завжди така похмура?

— А ти завжди такий щасливий без причини?

— Так. — відповів він навіть не замислюючись.

— Діти, може, трохи спокійніше? — втрутилася Олена, нарешті сідаючи за стіл.

Батько виглядав так, ніби взагалі не знав, як реагувати на наші перепалки.

— Марина, нам сьогодні треба буде заїхати до магазину й підібрати тобі форму, — сказав вона. — Залишилося вчитися всього нічого, але не хочеться, щоб тобі було незручно.

— Я почуватимуся нормально в будь-якому одязі.

— І все ж. Можливо, тобі навіть сподобається. — я нічого не відповіла.

Людина намагалася зробити мені приємне. До того ж це стосувалося школи, куди я й так не хотіла йти. Тому мовчання цього разу означало згоду.

Поснідавши, я віднесла тарілку до мийки й швидко вимила її.

— У нас взагалі-то є посудомийна машина, — повідомив Макар.

— Мені не важко помити після себе чашку й тарілку.

— Як скажеш.

Я лише знизала плечима й пішла нагору збиратися. Схоже, незабаром ми з мачухою вирушимо по ту саму форму, від якої мені нікуди не подітися.