5. Макар

Коли мама сказала, що до нас переїде донька її чоловіка, я чомусь уявив собі якусь милу п'ятикласницю з двома косичками, яка переживає через контрольні та невивчені уроки, і, якщо чесно, навіть трохи розслабився від цієї думки, бо в моїй голові це виглядало як щось максимально передбачуване й безпечне.

Але такого сюрпризу я точно не очікував, і, мабуть, саме це мене спочатку і вибило з рівноваги.

Хоча, якщо бути зовсім чесним із собою, цей варіант мені навіть сподобався більше.

Можливо, у нас навіть було б нормальне спілкування, якби не той нещасний інцидент під час нашого знайомства, який чомусь одразу поставив між нами цю ворожість.

Але маємо те, що маємо, і тепер кожна наша розмова нагадувала словесний бій без правил, де ніхто не хотів поступатися першим.

Щоправда, мене це чомусь забавляло більше, особливо те, як вона реагувала на мої жарти, бо Марина так кумедно сердилася, що іноді стриматися було просто неможливо, і я ловив себе на думці, що спеціально шукаю момент, щоб її зачепити.

Вона одразу починала дивитися на мене так, ніби в голові вже придумувала кілька способів позбутися мого тіла, і це було смішно.

Але коли я побачив фотографію її мами, все стало трохи по-іншому…

Я досі пам'ятав, як змінився її погляд у ту секунду, як вона зрозуміла, куди я дивлюся, і як вона просто за секунду закрилася від мене. У її очах тоді було стільки болю, що навіть мені стало не по собі, і це відчуття виявилося неприємним. А я, між іншим, не дуже люблю думати про такі речі, особливо коли не знаю, що сказати і як поводитися, щоб не зробити гірше.

І тоді вперше мені зовсім не захотілося жартувати, навпаки, хотілося просто нормально поговорити, без дурних підколів, але Марина свої колючки ховати не збиралася, і саме тому я, як справжній геній, знову ляпнув якийсь жарт і пішов із кімнати.

Молодець, Макаре. Просто молодець.

Спустившись униз, я застав маму на кухні, вона саме складала посуд після вечері.

— Ну що, помирилися? — одразу запитала вона, навіть не піднімаючи повністю погляду.

Я відкрив холодильник і дістав воду.

— А ми сварилися?

— Макаре. — майже крикнула, сердито глянувши на мене.

— Мамо.

— Не прикидайся.

— А що не так?

— Я бачила ваш діалог.

— І?

— І він мені зовсім не сподобався. — я важко зітхнув.

— Ми просто говорили.

— Вона втратила маму.

— Знаю. — вже серйозніше промовив я.

— Вона переїхала в новий дім, у неї повністю змінилося життя, а тут ще ти зі своїми жартами.

— Сильнішою стане, — сказав я тихіше.

Мама прикрила очі, і я вже зрозумів, що сказав зайве.

— Господи, що з тобою не так?

— Зі мною все так.

— Ні, не все.

Я похитав головою, бо сперечатися не хотілося, та й сенсу в цьому вже не було. Тому просто взяв зі столу ще яблуко і рушив до сходів, відчуваючи, що ця розмова ще незакінчена.

— Добраніч, мамо.

— Макаре.

— Що?

— Будь до неї добрішим.

— Не обіцяю. — відповів, посміхаючись.

— Я серйозно.

— Я теж.

Я піднявся до себе. Сьогодні ще залишуся тут, а завтра повернуся на квартиру.

Її кімната була за стіною і зараз я чув якісь звуки і розумів, що Марина ще не спала. Я перевернувся на інший бік і спробував не прислухатися, але не вийшло.

Я фиркнув сам із себе й заплющив очі, намагаючись повернути собі звичну байдужість, яка чомусь не виходило, як раніше.

Тоді мені ще не приходило в голову, що саме Марина дуже скоро стане найбільшою проблемою в моєму житті.