4. Марина

На таці стояла велика чашка чаю і тарілка з млинцями і мед. Кілька секунд я просто дивилася на це, намагаючись зрозуміти, де підступ.

Потім перевела погляд на нього, а потім знову на тацю.

— Ти отруїв їх?

— Я навіть трохи ображений.

— Це не відповідь.

— Ні, не отруїв.

— Не дуже переконливо.

— Бачиш? А кажеш, що це я злий. — я лише фиркнула й схрестила руки на грудях.

— Чого тобі треба?

— Нічого.

— Тоді навіщо це?

— Маман сказала, що ти майже нічого не з'їла за вечерею.

— І? — не витримала я, бо не розуміла до кінця до чого тут він.

— І якщо ти завтра впадеш десь у дворі від голоду, мене зроблять винним.

— Логічно.

— От і я так думаю.

Я ще кілька секунд підозріло дивилася на нього, Макар ніби стояв спокійно без цих ідіотських усмішок.

— Я не голодна. Силоміць запихатимеш?

— Якщо треба.

— Дивний ти.

— Мені часто так кажуть.

Я важко зітхнула й нарешті відступила від дверей.

— Добре. Заходь.

— Ого.

— Не звикай.

— Я вже подумав, що ми подружилися.

— Не перегинай. — він ледь усміхнувся і зайшов до кімнати, але коли за ним зачинилися двері — пошкодувала, бо мене дратувало, що він на моїй території.

Він поставив тацю на письмовий стіл і ковзнув поглядом по кімнаті: по коробках, які тато вже встиг занести, але я не розібрала, по книжках на підвіконні і по фотографії мами, що стояла біля ліжка і його усмішка зникла.

— Красива, — сказав він несподівано.

Я зрозуміла, що він дивиться на фотографію і до горла підступив важкий комок і мені було важко щось відповісти.

— Так. — ледь промовила я.

Макар повільно кивнув і  більше нічого не сказав, просто відвівши очі.

— Дякую за млинці, — тихо сказала я і він одразу повернув голову до мене.

— Будь ласка.

Я сіла на край ліжка й взяла один і здивувалася, що вони були ще теплими.

— До речі, — промовив Макар.

Я насторожилася чомусь.

— Що?

— Ти хропиш?

— ЩО?!

Він ледве стримував сміх.

— Я знав, що рано чи пізно ти почнеш мені подобатися.

— Забирайся звідси.

— Добре.

— Негайно.

— Уже йду.

Я схопила подушку й жбурнула в нього, а Макар легко її спіймав і поклав обережно на комод поруч.

— Добраніч, сусідко.

— Добраніч, придурок.

— Бачиш? Уже майже сім'я.

— ГЕТЬ.

Він розсміявся і нарешті вийшов за двері, а я так і продовжила сидіти з тим млинцем у руках.

Як би сильно мене не дратував Макар, одна думка все ж трохи гріла душу. Здається, він не жив тут постійно.

Принаймні з розповідей батька я встигла зрозуміти, що більшу частину часу він проводить десь в іншому місці. Чи то в гуртожитку, чи то на квартирі.

Я тоді не дуже вникала, але зараз була цьому рада, бо перспектива бачити його щодня з ранку до ночі мене геть не тішила. Хоча, знаючи моє везіння, цілком можливо, що я просто щось неправильно зрозуміла.