3. Марина

Я зачинила двері на замок і сперлася на них спиною, заплющивши очі.

Здається, це буде маленький острівець мого рятунку, куди я зможу втекти, але зараз серце все ще калатало від злості, а в голові безкінечно крутився його самовдоволений вираз обличчя.

«Не поспішай. Ти тут тільки перший день».

Придурок.

Я кинула телефон на ліжко, натягнула худі, щоб було тепліше, й нервово провела долонями по обличчю. Хотілося кричати, а ще більше хотілося додому. Я взяла телефон в руки і тільки тепер помітила кілька пропущених викликів від Аліси, тому, не роздумуючи, передзвонила. Мені просто необхідно було зараз почути когось близького.

— Ну нарешті! — одразу почулося у слухавці. — Я вже думала, тебе там у лісі висадили по дорозі. Я мимоволі хмикнула й впала спиною на ліжко.

— Якщо так піде далі, я сама втечу до лісу.

— О, звучить цікаво. Розповідай. — я кілька секунд мовчала, дивлячись у стелю.

— Пам’ятаєш, я тобі писала про того ідіота з супермаркету?

— Того, що влаштував тобі мокрий показ мод?

— Саме його.

— Не кажи, що він ще десь виліз. — я на це лише нервово засміялася.

— Він не просто виліз. Він тепер живе зі мною. — на іншому кінці лінії стало тихо, ніби Аліса намагалася переварити почуте.

— Стоп. Що?

— Він син дружини мого батька.

— Ти зараз жартуєш.

— Я б дуже хотіла. — Аліса голосно зареготала.

— Ні, почекай, це занадто смішно.

— Мені взагалі не смішно, — пробурмотіла я. — Він нестерпний. Постійно щось говорить, дратує мене, і неймовірно тішиться, коли я виходжу з себе.

— А красивий хоч?

— Алісо! — обурилася у відповідь.

— Що? Це важлива інформація, — повідомила подруга, а я закотила очі, хоча вона цього не бачила.

— На жаль.

— Ооо, то все ще гірше.

— І він псих. Сьогодні за столом заявив, що бачив мене після душу.

— ЩО?!

— А потім сказав, що пожартував. А потім, що може й ні! — Аліса знову зареготала, а я обурено застогнала в подушку.

— Ти ж мала мене підтримати.

— Я підтримую! Але це звучить нереально.

— Це звучить як початок мого нервового зриву. — я почула, як вона все ще сміється.

— Ну, якщо чесно, мені здається, що він явно спеціально тебе чіпляє.

— Дякую, Капітан Очевидність.

— Ні, я серйозно.

— Повір, цей може. — хотілося ще щось сказати, але у двері раптом постукали і я затихла.

— Марино, — пролунав за дверима голос Макара. — Відкрий.

Я повільно сіла на ліжку.

— О ні, — захихотіла Аліса. — Це він?

— Так.

— Відкривай. Мені потрібні подробиці.

— Ти хвора.

Стук повторився.

— Я знаю, що ти не спиш.

Я закотила очі й тихо видихнула.

— Я тобі завтра перетелефоную, — швидко сказала я і скинула виклик, а потім ще кілька секунд просто дивилася на двері.

— Чого тобі? — невдоволено крикнула я.

— Відкрий, і дізнаєшся.

— Може, я не хочу.

— А я все одно не піду. — я невдоволено зістрибнула з ліжка й підійшла до дверей.

— Якщо ти знову прийшов нести якусь дурню, клянусь… — я різко відчинила двері й замовкла, адже Макар стояв навпроти з тацею в руках.