1. Марина

Спека на вулиці стояла просто нестерпна. Я попросила батька зупинитися біля супермаркету, зайшла всередину, вхопила пляшку холодної води і швидко розрахувалася на касі самообслуговування. Саме в той момент, коли я відвернулася, хтось поруч різко відкрив банку газованої коли і холодна липка рідина феєрично опинилася на моїй білій мусліновій сукні, на грудях, животі й навіть на волоссі.
Я різко підскочила й тихо зойкнула.

— Та блін! — вирвалося в мене.
Сукня моментально прилипла до тіла, ставши майже прозорою в мокрих місцях. Я стояла, розгублено дивлячись на себе, а поруч почувся насмішкуватий голос:

— Ого. Ти що, спеціально підставилася?
Я різко підняла голову.
Переді мною стояв високий хлопець у чорній майці. Темне волосся, гострий погляд і самовдоволена усмішка. Він повільно оглянув мене згори донизу, затримавшись на грудях, де тканина тепер чітко облягала кожен вигин.

— Слухай, якщо хотіла взяти участь у конкурсі мокрих футболок, то могла б хоч попередити. Я б поставив на тебе всі свої гроші, — він хмикнув, явно насолоджуючись ситуацією. — Хоча, чесно кажучи, ти й так уже виграєш. Перше місце без питань.
Я відчула, як щоки заливає рум’янець.

— Ти серйозно? — вирвалося в мене. — Ти мене облив, а тепер ще й звинувачуєш?!
Він підняв брову, все ще з тією ж нахабною усмішкою, яка мене дратувала до мурашок.

— А хто тут стояв, як статуя, прямо на лінії вогню? Я просто хотів відкрити колу.

— Придурок, — процідила я крізь зуби, розвернулася і швидко пішла до виходу, відчуваючи, як мокра сукня неприємно липне до тіла.
Просто чудовий день у новому місті. Просто ідеальний.
Коли я сіла в автівку, тато одразу повернув голову.

— Що сталося?

— Якийсь самозакоханий придурок облив мене колою, — буркнула я, намагаючись витерти волосся серветками, які знайшла в бардачку.

— Спеціально? — здивовано підняв брови батько.

— О, звісно, спеціально, — саркастично відповіла я. — Можеш піти в нього запитати, якщо так цікаво. У мене такого бажання немає.

— Марино, заспокойся, — м’яко почав він. — Ти ж їдеш у новий дім і…

— І не можна тебе осоромити перед твоєю новою сім’єю? — різко перебила я.
Батько зітхнув.

— З чого ти взяла, що я тебе соромлюся?
Я нічого не відповіла, відвернувшись до вікна. Настрій був остаточно зіпсований. Попереду залишалося всього два місяці до закінчення школи, а мене позбавили навіть цього — останньої можливості закінчити навчання там, де все знайоме. Де була мама.

— Я розумію, що тобі зараз важко… — винувато почав тато.

— Тату, мені вже вісімнадцять, — голос зрадницьки затремтів, а в очах виступили сльози.

— Я могла ці два місяці пожити сама. Довчитися, сходити на свій випускний, сходити до мами на кладовище, коли погано… А зараз?
Я зробила паузу, намагаючись стриматись, але не вийшло. Голос став голоснішим:

— Я маю починати все з початку. Заради кого? — запитала я, дивлячись йому прямо в очі. — Щоб тобі було спокійніше, що я поряд? — він промовчав, а я продовжила дивитися у вікно.
Ми підʼїхали до великого двоповерхового будинку з високим парканом. Я ніколи тут раніше не була, лише зрідка бачила його на фото. У порівнянні з нашою старою квартирою він здавався просто велетенським. Але замість захвату всередині було неприємне відчуття, що це буде моя золота клітка.
Розглядати все навколо не було жодного бажання. Я знала, що часу на це ще буде вдосталь. Тому, опустивши голову, я мовчки пішла за татом, який прямував до моєї майбутньої кімнати.

— Вечеря за три години, — сказав він, відчиняючи двері. — Ванна й туалет у кожного окремі, це твоя територія. Розберешся. Якщо я буду потрібен — зателефонуй.
Хоч у цьому мені пощастило. Він добре розумів, що мені зараз потрібно побути наодинці, без екскурсій і розмов.

— Макар теж скоро приїде і я попросив Олену приготувати те, що ти любиш, — додав він уже в дверях.
«Прямо вся сім’я збереться, — подумала я гірко. — Тато, мачуха, новоспечений братик і я — бідна сирота, яку всі тепер жалітимуть».
Коли тато вийшов, я залишилася сама. Кімната справді була красивою: ніжні рожево-сірі шпалери пастельних тонів, новенькі меблі, велике затишне ліжко, але все це було чуже.

Я трохи посиділа на краю ліжка, а потім вирішила помитися, бо тіло все ще було липким. Після душу розклала кілька речей у шафу, одночасно шукаючи, в чому вийти до нової «родини», а наприкінці дістала найцінніше, що в мене було — фотографію мами і обережно поставила її на приліжкову тумбочку.
Якщо мачуха прийняла в свій дім дитину від іншої жінки, то, сподіваюся, не сильно заперечуватиме проти фото іншої жінки, думала я.
Раптом у двері тихо постукали і за мить увійшов тато.

— Марино, все готово.

— Зараз, переодягнуся тільки, — відповіла я.
Коли він вийшов, я швидко натягнула джинсові шорти й класичну білу футболку і вийшла, побачивши, що тато чекає мене за дверима. Ми мовчки спустилися вниз разом.
Олена стояла біля столу й нервово переставляла тарілки з місця на місце. Здавалося, вона хвилювалася навіть більше за мене.

— Марино, — м’яко сказала вона, — нарешті. Я дуже рада, що ти тут.
Вона зробила крок уперед, ніби хотіла обійняти, але, помітивши мою напружену поставу, лише легенько торкнулася мого плеча.

— Знаю, що все це… раптово. Якщо тобі щось буде потрібно — просто скажи. Я не претендую на місце твоєї мами, але хотіла б, щоб тобі тут було комфортно.
Я кивнула, не знаючи, що відповісти.

— Дякую, — тихо промовила я нарешті.
У цей момент на сходах почулися кроки. Я машинально повернула голову і завмерла.
До їдальні заходив той самий хлопець з маркету.
У домашній чорній майці, з мокрим після душу волоссям і тією ж самозакоханою усмішкою. Він також мене помітив і його брови злетіли вгору, а потім він задоволено усміхнувся.

— Ого, — протягнув він. — Так ось ти яка, моя нова «сестричка».
У мене всередині все похололо.