Глава 17

Японія… Чужа країна. Жодного знайомого обличчя… Інша мова. Інша культура.

Інша я.

Доля зіграла зі мною в погану гру. Я не хотіла вчити японську мову свого часу, так змусимо. 

В аеропорту нас ніхто не зустрічав, мамин коханець зайнятий, тому маємо чекати.

Можливо добре, що апатія накрила мокрим рядном, я не нервую, не хвилююся.

Буде як буде…

- Джимі, ти де? – гарчала в слухавку мама, вона психувала і злилася на свого нового мена. 

- Ну що? Коли той Джимі приїде за нами? – скептично запитала. Тут я не збираюся допомагати. Ні готувати. Ні прибирати. 

Хотіла безправну дитину-підлітка – отримуй. 

- Через годину, - тупцювала в нетерпінні.

Я сіла прямо на валізу, витягла планшет і поринула в свій світ. Якраз час опублікувати чергову главу манги. А взагалі я малюю наперед. Звикла так.

Зараз в чернетках відбувається кульмінація сюжету, герої подорослішали, зізналися в почуттях перед батьками (в їх історії вони все ще сімʼя), і настав час зіграти весілля, згідно з канонами жанру. 

Як же це відрізняється від реальності… Діаметрально.

- Джимі! – мама щасливо підбігла до маленького кругленького пузаня-японця.

І на це чудо з ніжками мама проміняла Чана? Молодого, привабливого, успішного і красивого. 

Єдине, що відмітила – добрий погляд. Їй щастить на чоловіків. Лише перший (мій біологічний татусь) виявився покидьком. А всі наступні – хороші люди. На відміну від егоцентричної Альони.

- Ти Яна? Привіт, - чистою англійською привітався черговий татусь.

- Привіт. Так, - посміхнулася. Мама погано розмовляє англійською, але знайшла спільну мову, навіть закохала в себе. Чи надовго? Повторюся, я допомагати не буду. Не цього разу.

- Ласкаво просимо в Японію. Альоно, як долетіли? – маман на голову вища за чоловіка, струнка, граційна. Дивна парочка. Смішна.

- Нормально. – тріпнула волоссям. Раніше перед Чаном теж так тріпала… Зателефоную йому при нагоді. Подякую від щирого серця. Попрошу вибачення за різкий відʼїзд. Навіть не попрощалася.

Ламбоджині… Нічого собі. Так перед нами мішок з грішми. 

- Альоно, поїхали, я покажу тобі наш будинок. Я закриту школу для Яни підібрав. Ти не проти? – думаю, половину зі сказаного вона взагалі не зрозуміла.

- Не проти. Ми згодні, - відповіла за обох. 

- Що він каже? – процідила мама.

- Я буду навчатися в пансіонаті. Джимі підібрав школу для мене. 

Я немов потрапила в кіно – всюди незвичні краєвиди, високотехнологічні висотки, азіатські обличчя на рекламних постерах… 

- І добре. Не заважатимемо один одному, - от і поговорили. 

Джимі мешкав в центрі Токіо, в шикарному двоповерховому пентхаусі.

- Яно, це твоя кімната. А це наша, Альоно, - проводив екскурсію, закохано поглядаючи на принади матері.

Соромно за неї… Продає себе за гроші. Коханням тут і не пахне з її боку. А азіата потягнуло на екзотику. З урахуванням його віку, десь під 60 точно, мама – прекрасний варіант утриманки.

Ввечері мене відвезли в пансіонат. Як я тут буду одна?.. Добре, хоч англомовне середовище і школярі переважно іноземці.

Кімната як гардеробна в квартирі Джимі, але пофіг. Є ліжко, стіл, стілець, шафа. Настільна лампа. Мінімалізм в дії.

Майже до ранку малювала.

Таки закінчила історію. Романтично та ванільно. Як очікувалася.

Потім плакала… Шкода себе, страшно… Знову все по-новому.

Без Ділана.

Мабуть я мозахістка, оскільки мучу себе раз за разом, дістаючи спогади, переглядаючи фото…

Вранці абсолютно знесилена, апатична та байдужа пішла на першу пару.

Кругом дівчата, в Японії практикують розділення навчальних закладів по статі. Може й добре… А ще тут у кожного окрема парта. Сів собі і нікого не турбуєш.

- Ти новенька? – запитала симпатична темношкіра дівчина.

- Так, - рівно відповіла. Не хочу друзів. Не хочу нічого… 

- Я – Мері, - посміхнулася приязно до мене.

- Яна. 

- Ти хто за національністю? – приєдналася ще одна дівчина, судячи з усього китаянка. 

- Українка, - нас уважно слухали інші однокласниці.

- Мері з Танзанії, а я з Китаю. Мене звати Чи Хуа. – як можна не посміхнутися? Майже як собачку.

- Приємно познайомитися. Ми тут всі іноземки, підтримуємо одна одну. Тому що може бути булінг в нашу адресу. Японія досить консервативна країна.

- Дякую. Зрозуміла.

Так почалося моє життя в Японії.

Зранку я займалася спортом, вдень навчалася як проклята, ввечері – малювала.

Ділан… Не могла його забути.

Він телефонував  декілька разів...