Глава 16

Яна Сорока

- Як ти могла, Альоно?! – почула крики, прийшовши зі школи.

Рідко зустрінеш Чана посеред дня вдома, він постійно працює, часто затримується на роботі, а тут 16:30 на годиннику…

- Я просто намагаюся вижити, - мама зверхньо та цинічно поглянула на свого чоловіка. 

- Що тобі не так? Я намагався зробити все для тебе і Яни, жодного разу не дорікнув, що ти за рік так і не влаштувалася на роботу, давав тобі гроші на всі капризи та витребеньки! – відчайдушно кричав Чан. Голос лунав ніби з самої душі.

- Мені замало. Я хочу грошей, Чане, і достатку. Дякую за все, але ліпше просто відпусти. Не ускладнюй ситуацію. 

Про що мама взагалі говорить?!

- Мамо?! – увірвалася в скандал, знервована та розгублена. 

- Яно, ти прийшла? Збирайся, ми звідси йдемо, - бездушне стерво, а не мати. Справжня егоїстка!

- Що ти таке кажеш? – сльози полилися з очей, Чан теж стоїть в шоці…

- Я довго думала, вирішувала. Мені потрібно виїхати з цієї убогої країни, то ж я знайшла наступного чоловіка. – як? Як так можна?! 

- Альоно, ми ще вчора спали разом, в одному ліжку… - шкода вітчима… Він же сприймав нас як частину своєї родини. 

Розтоптала все те прекрасне, що зародилося між нами.

- Ну… Секс – справа технічна, чоловік ти гарний. Ти чому б і ні. Яно, збирайся, - продовжувала концерт абсурду.

- В мене ж випускний клас… А зараз середина семестру… Через місяць Новий рік… - руки трясуться, ноги ніби заніміли.

- Ну то що? Чи ти одна така дитина? Що посеред року перевелася. Теж мені трагедія, - зневажливо фиркнула.

- Альоно, давно ти з ним? З іншим чоловіком? – Чан сів. Видно, що в шоковому стані та геть без сил. 

- Декілька місяців. А що? Хочеш мене пробачити? – зареготала як божевільна.

- Ні… Може хоч Яну лиши, нехай дитина довчиться, – спокійно та тихо промовив… 

Я заплакала ще дужче. Надривно та істерично.

Боже, як же тепер МОЄ кохання?! Що буде з нами?! 

- Не вигадуй. Я хоч і не найкраща матір, але дитину дорослому чоловікові не залишу. Та й в іншу країну їдемо, я розповіла, що в мене є донька. Буде дивно, якщо не візьму з собою, - пояснювала мама.

Холодна, безтурботна та… чужа.

Куди поділася мама, яку я знала в дитинстві?

З роками ця жінка ставала все страшнішою всередині та красивішою зовні.

Мені від неї жодного гену не дісталося. І слава Богу.

- Мамо… - голос почав тремтіти від хвилювання за своє майбутнє. – А куди… Куди ти хочеш, щоб ми поїхали? – слова з важкістю складалися в речення.

- В Японію, - я помітила яскравий блиск в її очах. А Чан… На ньому лиця не було.

- Мій клієнт, так, Альоно? – зовсім тихо закінчив вітчим.

- Не при доньці, - пихата і непорядна. Соромно, що в мене така мама.

- Не при мені?! Чому ж ні?! Я вже доросла і повинна розуміти як під кого потрібно лягати! Навчи мене, мамочко! – викрикнула зі злістю і болем.

Гарячий удар по обличчю осліпив на мить.

Я не скорилася, підвела погляд прямо.

- Не смій її бити, Альоно! – Чан раптово відгородив мене собою. 

- Як захочу. Вона моя донька. А тобі ніхто. Відступи. Яно, збирайся, ми завтра вилітаємо, – холоднокровно промовила.

- Нікуди я з тобою не полечу! – Ділан, потрібно попередити Ділана!

- Альоно, що ти робиш?! Не зіпсуй їй життя! – вітчим, як справжній лев захищав мене від жінки, що народила.

Недовго думаючи, я побігла до дверей, підхопила рюкзак і втекла.

Я ні в яку Японію не поїду!

Листопад, шоста година вечора, холодно і темно. 

Але я вперто та наполегливо доїхала до автовокзалу, сіла в маршрутку до столиці і увімкнула навушники. На повну. 

Щоб не думати.

Не плакати.

Ділан точно щось вигадає.

Він допоможе.

Може зателефонувати кровному татові? Я ж не собаченя, не сирота, в мене обоє живих батьків.

Гудки, раз, другий, третій.

Ні… Цей чоловік явно не має бажання зі мною розмовляти.

А може й номер мій не записав.

Грошей на картці тисяча гривень, в кишені ще пʼятсотка. Це все, що маю… Їду в ніч, в столицю, одна, неповнолітня… 

Чи страшно? Звичайно. 

Але ще страшніше поїхати в іншу країну і більше не побачити свого Ділана.

Тим часом мені телефонували по черзі Чан, мама, навіть Семен.

Я ні з ким не буду розмовляти доки не доїду до пункту призначення.

Дивно, але Ділана серед моїх шукачів не рахувалося. Він єдиний, хто не садив батарейку мого мобільного.