Глава 15

Дочекалася свого щастя! Ділан приїхав!

Хоч би не виглядати, як загублене щенятко, яке знайшло нарешті свого господаря. І крутиться біля ніг, облизує руки.

Ні-ні! Мені має бути майже байдуже, не поводься, Яно, як закохана дурепа..

З-під вій поглядала на свого зведеного брата, відмічаючи кожну змінену рису обличчя.

Ми не бачилися два місяці, а таке враження, що рік. А то і два.

В Ділана змінився погляд.

Дорослий. Така асоціація виникає в голові.

Різниця в рік стала більшою. Не в паспорті. В свідомості.

- Сину, ми з Яною зранку собі місця не знаходили, прибирали, готувалися до твого приїзду, - здає всі явки і паролі вітчим… Блін.

- Я теж дуже радий приїхати додому. Яно, ти стала справжньою леді, така стримана, - підколов. Я сиділа мовчки, трохи зніяковіло, і погляду не піднімала.

- Виросла. Скоро хлопців буду мітлою відганяти! – Чан з гордістю поглянув в мій бік. А Ділан підозріло.

- В тебе зʼявився залицяльник? – невже такі питання задаються перед батьками? Чи він запитує як брат? Я собі навигадувала… Як завжди. Бажане за дійсне.

- Ні, - буркнула тихенько і відвернулася до вікна. Скоріше б вже доїхати, чому Чан їде зі швидкістю 50км/год?

- Правильно, ти ще в нас маленька, - додав,  а він, значить, вже повністю виріс?

Під час обіду Чан все випитував у Ділана, той неохоче розповідав, мама переписувалася з кимсь, а я… любувалася.

Виявляється брат вже працює, та ще й в американському філіалі ІТ-компанії! 

- Я, звичайно, джуніор з джуніорів, стажер, але для мене це супер перспектива, якщо чесно. Тату, я не зможу часто приїздити додому, вибач. Але ти ж розумієш, наразі пріоритети вимагають повної віддачі. І ти, Яно, не ображайся, якщо я не буду достатньо уважним до тебе. – підняв очі прямо на мене. А я… Як завжди. Не можу реагувати спокійно на нього.

- Ми ж сімʼя, ми все розуміємо, сину. Тільки не заганяй себе, відпочивай, спи, харчуйся добре, - Чан підсипав додатково тушкованого мʼяса в тарілку Ділана.

- Все добре. Не хвилюйся. Яно, ввечері в кіно чи на каток? Я ж обіцяв, - підморгнув, а в мене серденько пропустило удар. 

- Давай в кіно. 

- Ок. 

- От і прекрасно, Альоно, не хочеш до них приєднатися? Можемо сімʼєю сходити, ми так рідко разом буваємо, - вітчим потурбував маму, яка взагалі не реагувала на розмову, що відбувалася за столом.

Вона дивна останнім часом… Дуже.

Раніше перед Чаном стелилася, намагалася догодити, а зараз… Ніби їй вже цього не потрібно.

Хоча вона так і продовжує жити за рахунок свого чоловіка, мала б розуміти наслідки.

- Нехай самі йдуть, навіщо їм заважати, - відмахнулася. Ми не зговорюючись з Діланом полегшено посміхнулися один одному. 

Я хочу побути з ним наодинці! Це ж як справжнє побачення!

- Тоді через годину виходимо, - дав команду братик, а я побігла підбирати одяг.

Готувалася пізніми вечорами, мріяла, а от коли день Х настав, то розгубилася.

Що вдягнути?! Як поводитися?!

Між нами не було напруги як на початку знайомства, але… Я відвикла, хвилююся і… закохана.

Все ж зібралася вчасно, не дуже святково, біле худі і сині джинси, брат вийшов в тих же кольорах. Ми як парочка в такому одязі. 

Якось все і швидко, і водночас довго. Емоції зашкалюють, я їх смакую, як і сьогоднішній вечір. 

Фільм нудотний, вестерн, але яка різниця?

- Може в кафе? – Ділан помітив мої муки.

- Ти не хочеш додивитися? – заглянула в блакитно-сірі очі. Який він красивий…

- Не дуже. А тобі не подобається. Ти не казала, що не любиш пригодницькі фільми,  наступного разу якщо щось не так - не мовчи, я не вмію читати думки, – прошепотів на вушко. В мене мурахи по тілу… - Пішли, Малявка.

І взяв за руку.

Ми виходили з кінозалу як пара. Він – перший, лідер, і я – під захистом, ніжна дівчинка. Як романтично і хвилююче!

- Ось кафе, - так і не відпустивши мою руку завів в заклад. Миленько. – Какао і тортик? – весело посміхнувся. Хто б казав? Це він у нас любитель та поціновувач солодкого.

- А тобі два тортики? – все ж вільніше почала почуватися поряд з ним. Як в часи до відʼїзду.

- Ха-ха! Ти мене добре знаєш, Принцесо, - нове звернення! Вже не Малявка. 

- Замовляй давай, - фиркнула я, граючись локоном волосся.

- Як скажете, пані, - підморгнув.

- Яно! Привіт! – почула збоку. 

До мене направлявся Семен з якоюсь кралею. Навіщо він мене відгукнув?! Хіба не на побаченні?! Виглядає ніби так. То не псуй, а ні собі, а ні мені!

- Привіт, - суворо пронизала блискавкою.

- Катю, знайомся, моя найкраща подруга і сусідка по парті – Сорока Яна, - Ділан мовчав, серйозний та байдужий, дівчина ж посміхнулася і як крикне: