Глава 8

Рішення щодо спонукання Ділана до уявних ревнощів по відношенню до мене так і не прийшло.

Я годинами просиджувала в інеті в пошуках статей, порад, але така дурня кругом написана… А порадитися ні з ким.

Мій характер грає проти мене. Подруг, яких називають справжніми, ніколи не було. Однокласниці з попередньої школи – не варіант, рознесуть плітки до Марсу.

Так нічого і не вигадавши, я залізла за втіхою на сайт манги. Тут викладаються історії в процесі створення, як серіал.

Може й собі викласти? В мене ж лежить творіння… Варто, щоб його побачив світ? Чи ні?..

Все ж спробую, можливо хоч один читач зʼявиться, а так моя манга помре в забутті.

Руки тремтіли, курсор мишки аж підстрибував, але зареєструвалася і виклала перший шматочок манги під назвою «Зведені назавжди». 

- Яно, ти йдеш? – почула під дверима голос мами. Сьогодні вихідні і я обіцяла піти на базар за овочами. Попелюшка в ділі.

- Так, збираюся. – приречено зітхнула. Так не хочеться вилазити в зовнішній світ. В кімнаті затишно, приємно і комфортно. 

- Я пішла на манікюр,  потім до подруги, гроші на столі. – ну що ж. Для Чана старається, щоб бути красивою. І щасливою. Для цього ж подруг заводять?

Ділан ще спав, принаймні шуму з його кімнати не чулося, Чан на роботі, тиша та спокій. 

Неспішно зробила чаю, намазала бутербродик з маслом – краса, я полюбила цю квартиру, нашу нову сімʼю. Мені тут так подобається! Сподіваюся, що мама не втне якось дурниці, як вона вміє… Поки що тримається.

Сиди не сиди, а вже час йти.

- Привіт, - сонним голосом привітався Ділан, в чорній піжамі, зі скуйовдженим волоссям. Який він милий! Так і хотілося підійти та потріпати за гриву, як домашнього котика.

- Привіт, - посміхнулася.

- Ти куди з самого рання? – звернув увагу на мій зібраний вигляд.

- На базар за овочами, - прозвітувала.

- А мама твоя не може? Це твій обовʼязок? – розізлився. 

- Вона пішла у справах, тому попросила мене. Нічого страшного, я люблю робити домашні справи, - хоч якось намагалася реабілітувати маму в очах Ділана.

- Хоч мені цю фігню не лий в вуха! – рявкнув, а очі аж палають. Домашній котик перетворився на демона.

- Ну… Мені не важко. Це ж для нас, - заспокоювала хлопця поглядом.

- Почекай мене, я з тобою. Сумки тягнути важко, а ти малявка зовсім, - фиркнув і пішов в ванну кімнату.

Отакої! Я проведу час з Діланом!

Швиденько приготувала йому сніданок, нічого особливого – яєшня з сиром та бутербродами, налила кави (він шанувальник цього гіркущого напою). 

І от вже переді мною виник інший Ділан – впевнений в собі красунчик, який ніби зібрався на фотосесію. 

- Дякую, Яночко, - посміхнувся очима і сів уплітати їжу.

Моє ж серденько забилося частіше від цього погляду, від «Яночки».

Скоріше б вирости! Я мрію про перший поцілунок! З ним, моїм коханим зведеним братом.

На овочевому базарі я почувалася як риба у воді. 

- Звідки ти знаєш всі ці овочі? – здивовано запитував хлопець.

- Ми з бабусею їх вирощували, майже всі, тому й знаю. Я взагалі то дуже пристосована до життя дівчина, при потребі все сама можу зробити, навіть півня випатрати,- підморгнула, задоволена собою. 

- Добрий день, дайте, будь ласка, кілограм червоної квасолі, - попросила жіночку.

- А навіщо тобі, голубко, так багато? – роздивлялася нас. Ділан стояв з двома великими торбами, а я обирала і купувала товар. 

- Хочу приготувати пиріжки, - в мого братика очі блиснули, любить мої страви.

- Це ж треба, така молода пара, вам по 18 років хоч є? Але кохання не знає віку. Правильно, краще одружитися, ніж жити в гріху, навіть зовсім юними, - видала вона.

Я аж рот відкрила… У мене немає слів. Нас прийняли за подружню пару?!

- Ми брат з сестрою, - спокійно відповів Ділан.

- Ааа… Перепрошую, просто здалося, що ви закохані. Ось ваша квасоля, - протягнула черговий пакет.

Я ніби ж не повинна засмучуватися, правильно?.. Але настрій впав до нуля.

Так. Ми брат з сестрою. І нічого більшого.

- Яно, я думаю, що досить. Поглянь на мене, я тягну вже більше 10кг. – бурчав. А я мовчала. До певної пори.

- Невже такий слабкий, що тобі важко? – іронічно посміхнулася.

- Малявка, не провокуй мене, я не піддаюся. Ходімо додому, - переклав торби в одну руку, а іншою… взяв мене за руку.

Божечки, це вже вдруге! Його рука міцно тримала мою, супроводжуючи серед натовпу. 

Я почувалася знову з крилами, захищена та обласкана долею. 

Всю дорогу йшли, тримаючись за руку, навіть говорити не сміла аби не зіпсувати чарівної миті близькості.

- Нарешті дісталися. Якби ти сама це все пхала? В твоєї матері немає совісті!