Глава 4

— Ділане, сніданок готовий, - прокинулася раніше, приготувала кекс з какао. Чудовий запах свіжо приготовленої випічки рознісся по всій квартирі.

Це тобі не мамина яєчня, чи бутерброди.

- Пахне смачно, - вийшов з кімнати хлопець у розстібненій сорочці. Мамочко моя! Я ніколи не бачила чоловіче тіло наживо, а тут така картина… І соромно трохи, але ж так цікаво! 

Ділан досить худорлявий, проте рельєфні кубики все ж є, і білосніжна шкіра, яка ніби сяє зсередини.

Питання тата-китайця і абсолютно європейського, сказала б, арійського, сина мене надзвичайно цікавило.

Як так може бути? Я колись читала по біології, що азіатські гени домінантні, тобто мали б відобразитися в рисах обличчя дитини.

А тут якийсь феномен…

Білявий, світлий, синьоокий. І вищий за тата на 20см. 

- Чому ти так на мене дивишся? – перервав потік моїх нездорових роздумів.

- Нічого… Піду збиратися. – швидко тікати. Аж самій незручно.

- Підемо разом! – крикнув з набитим ротом.

Джинси, худі, трохи підмалювала очі і готова. Волосся в мене обʼємне та яскраво-руде, тому з ним в нас проста домовленість – не куйовдитися та не пушитися, а я його не звʼязую в вузли чи хвости, Але все одно іноді прокинешся, не дівчина – лев з гривою.

- Яно, ти готова? – почула оксамитовий глибокий голос. 

- Йду! – метаморфози в наших стосунках мене вельми радували, не могла натішитися. 

Може я йому колись сподобаюся? Хоч трішечки?..

- Знаєш, а ти виявилася нормальною, - раптом промовив Ділан. – Я думав, що буде чергова німфоманка, яка тільки й бачить, як закохати мене в себе. Невже я такий красивий? Я ж грубий, мовчазний, худий. Чому так подобаюся дівчатам?

Я розгубилася. 

Що я мала відповісти?.. Адже таки мрію про те, що він колись закохається в мене…

- Ти дійсно красивий. Такий типаж дуже подобається дівчатам, - обережно підбирала слова.

- Не знаю. Мене це дратує. – роздратовано зітхнув. – Пішли швидше, скоро автобус.

Я не встигала за довгоногим парубком, доводилося добігати. Але не сперечалася. Навпаки, ловила кожну хвильку нашого спільного часу.

В автобусі вже звично стояла біля нього, повністю оповита запахом та теплом Ділана, практично впритул підсунувшись до нього. Люди тиснули, і в якийсь момент я відчула його руку на своїх плечах…

Ох… Мій брат мене обіймає!!! Як дихати?!.. Серденько вилітало з грудей, долоньки спітніли, очі заплющила… 

- Якось сьогодні багато людей, - пробурчав Ділан і притиснув до свого тіла ще дужче. Ну все. Зараз знепритомнію… Ледь вижила.

В школі традиційно на нас витріщалися. Я ніяковіла, а брату все одно. Незворушний як скеля. І твердий. Я сьогодні тілом відчувала його силу. Ох, як згадаю!..

- Ввечері я затримаюсь. Маю справи. Телефонуй в разі чого, - промовив хлопець, уважно роздивляючись моє почервоніле обличчя. Думки мене не слухаються, постійно кружляють навколо ситуації в автобусі.

- Добре, дякую, - номерами телефонів ми обмінялися ще при знайомстві. Точніше, батьки посприяли цьому дійству. Та я ніколи не наважувалася не те, щоб дзвонити, навіть повідомлення в месенджері відправити. 

А в нього є акаунти в соціальних мережах? Сьогодні обовʼязково перевірю, як це я упустила даний момент. Там же стільки інформації! 

Зайшла в клас, обвела всіх однокласників поглядом і пішла в інший ряд, щоб сісти подалі від Віри.

- Можна? – місце біля відмінника Семена завжди пустувало, не розібралася з чим це повʼязано, але мені підходить. 

- Т…так, - хлопець заїкався, але хіба це проблема? 

- Дякую. – посміхнулася і сіла, готуючись до уроку.

Навчалася я досить добре, намагалася на 10-12 балів та періодично вистрибувати 8 чи 9. По фізиці чи хімії. 

Моя творча душа не любить точних наук. Якщо геометрія і алгебра – це цікаво, то від фізики зуби зводило. Кому таке може подобатися?

На перерві Віра демонстративно відвернулася. І прекрасно. Я думала, що буде гірше.

- А т…..ти хо….чеш сидіти з….і мною? – соромʼязливий однокласник поруч не міг підняти голову та поглянути на мене.

- Так. Ти ж не проти? – зайва вага, заїкання та статус заучки . Мабуть, це і є причина його самотності. – Будемо дружити? Я тут лише місяць і ще ні з ким можна сказати не потоваришувала. Я – Яна Сорока, - привітно посміхнулася.

- Знайшла собі компанію до пари! – припхалася Анфіса. Не даю я їй спокою.

- Заздриш? – спокійно витримала напад.

- Що ти з відстоєм класу злегалася? Товстий, страшний, говорити не вміє, - дзвінко засміялася. Максимально неприємна особа. – Тобі підходить!

- Прекрасно, дякую, що благословила. А то ніч би не спала, переживала, що ж ти думаєш з цього приводу. Ти кілограм штукатурки з обличчя змий, поглянемо на тебе. Справжню. Може там проблемна шкіра чи червоний тон? – не змовчала, укусила.