Розділ 28

Мілана

–То Ви зустрічаєтеся?–запитує мама.

Я киваю.

–Як давно?

–Приблизно місяць,–каже Ратмір.

Дивна реакція у батьків.Я очікувала,що вони принаймні будуть сердитися.Репутація як не як важлива,особливо якщо,ви маєте власний бізнес.

Але ні.

Мама нервово прочищаю горло.

–Ми знали,що так буде,–тихо промовляє Сергій.–І не помилились.

Я переводжу погляд на Ратміра.Він виглядає спокійним.Натомість,я дуже нервую.

Господи....хоч би вони нормально на це відреагували..

Я роблю ковток апельсинового соку.

–Ну...?

–Що ну?–перепитую я.

–Ви зустрічаєтеся.Окей.Ми точно не станемо вам на заваді, а лише підтримаємо.

Мої очі округлюються до величезних розмірів..

–Справді?

–Звісно.До нас зараз приїде сім'я Аріни.Пообідаємо разом.Гаразд?

–Добре,–відповідає Ратмір.

Його рука лягає на моє стегно,після того,як Авдєєві сідають за стіл.

–Офігів?–пошепки запитую я,знаючи,що Мір мене почув.

–А чому ні?–він запитально вигинає брову.

Я обдаровую його обурливим поглядом.

–Ну все.Нас тепер Аріна побачила,–емоційно кажу я.

–І що?Господи, Мілано.Вона завдала нам багато клопоту.Думаю, тепер на її можна не зважати.

Я киваю.

–Але це не означає,що тобі можна так безсоромно мене лапати.

–Можна, взагалі-то.

–Присягаюся,я колись тебе вб'ю.

–Звісно.

От мудачело.

___________________________

–В сенсі?Куди ми їдемо?–кричу я,пристегнувши пасок безпеки.

Він мовчить.

–Ну що?–тихо запитую я.

–Ти дуже гарна,–каже Ратмір, розглядаючи мене.

–Не говори дурні,будь ласка.

–Я і не говорю.Ти справді дуже красива.

–Так куди ми їдемо?–запитую крізь посмішку.

–Скажу,якщо поцілуєш.

Я знову награно кривлюся.

–Може хоч нахилися?

Знову його м'які та теплі губи.

Як я скучила.

–Ми їдемо на пікнік,–хрипло каже хлопець.–Доречі,ти в курсі,що вдягла мій светр?–з самовдоволено посмішкою каже Рад,оцінивши мене поглядом.

Я тягну горловину його светра, і ховаю в їй нижню половину обличчя.

–Мені подобається.Він пахне тобою.

–А як я пахну?–цікавиться хлопець.

На моєму обличчі сяє широчезна усмішка.

–Ну....–протягаю я.Так добре пахне,що я хочу закритися обличчям в твої груди і вбирати твої обійми кожну секунду.

–Навіть так?–здивовано запитує Ратмір.

–Ага,–підтверджую я.–Довго ще їхати?

–Приїхали вже.

Ми стояли на краю лавандового поля,яке розкинулося до самого горизонту.Фіолетові хвилі квітів гойдалися на вітрі,як море,а повітря було наповнене ароматом лаванди.

Сонце сідало,розфарбовуючи небо в відтінки рожевого й золотого і поле здавалося ще більш чарівним в його променях.

Як прекрасно.

–Я кохаю тебе,–ледь чутно промовляє Ратмір,обійнявши мене ззаду.

–Я теж тебе кохаю,–шепочу йому на вушко.

Разом назавжди.