Розділ 27

Ратмір

–Хто це?–швидко надруковую відповідь.

–Віка.

Я пам'ятаю,що у Мілани є дві найкращі подруги,яким вона повністю довіряє.Аделіна–блондинка,з довгим язиком та великим оптимізмом,а Вікторія–тиха дівчина,з густим чорним волоссям.

–Ти скажеш де вона?

–Так,але знай:я роблю це заради Мілани.Щоб ви спокійно поговорили,бо я хочу їй тільки щастя.

–Адреса?

______________________________________

Я посміхаюся.Повертаюся до себе в квартиру та дістаю з шафи валізу.Закидаю все найнеобхідніше,що знадобиться на перший час.

 Я поверну свою дівчинку.

Чого б це мені не коштувало.

Проходить довгих сім годин, і я опиняюся у Дніпрі.Останній раз ми з батьком були тут вдвох, близько трьох місяців тому, за для знайомства з новою сім'єю.

Мене переповнює хвилювання та страх,що Мілана не захоче мене чути, і я більше ніколи не обійму чи поцілую її.

Підходжу до будинку та натискаю на дзвінок.Чекаю декілька секунд, придумуючи, що скажу дівчині.Добре,що ніхто зараз не знає моє місцезнаходження.

Так буде краще.

Чую кроки що наближаються та нервово прочищаю горло.

Двері з тихим звуком відчиняються і я бачу її.

Деякий час вона ошелешено дивиться на мене а потім відводить погляд в підлогу.

Або зараз або ніколи.

Вона намагається закрити вхід але я хапаю її та тягну на себе.

–Зажди.

–Якого чорта,Мір?–запитує вона,відстороненим тоном.

–Давай нормально поговоримо.

Мілана вибухає істеричним сміхом.

–Можна поцікавитися?Про що ми,бляха, говоритимемо?

–Про нас.–тихо відповідаю.

–Нас більше немає.–каже вона–Я віришила,що через деякий час повернуся жити в Дніпро.

–Мілано вислухай мене.–починаю благати.–Я винен але...

Вона мене зупиняє.

–Не смій.Я хочу почати життя з чистого аркуша.Де тебе,точно немає бути.

Бл*ть.

–Та вислухай мене!Давай прогуляємося,поговоримо і тоді вже роби висновки.–пропоную я,запхавши руки до кишень.

Спочатку,Лана думає, а потім ледь помітно киває.Я спостерігаю,як вона взуває свої улюблені кросівки взявши до рук телефон.

–У тебе десять хвилин.

На вулиці вже сутеніє.Я відкриваю чат з своїм другом та простягаю телефон дівчині.На щастя, Алекс тоді все зняв і зараз я дуже за це йому вдячний.

–Що ти хочеш цим сказати?–запитує вона поглянувши на мене.

Я знизую плечима.

–Спочатку глянь.

Після перегляду, Дівчина відводить погляд у протилежний від мене бік.

Вона ж все зрозуміла.

–Давай присядемо.–я показую поглядом на лаву.

Вона дослухається та розміщується у зручному положенні, а я ж,ненароком торкаюся її руки .

Холодна.

–Тримай–кажу я,простягнувши їй свою куртку.

–Не треба.

–Візьми.Хіба це так тяжко?

Мілана вагається,але все ж приймає жест моєї турботи.

–Так...–починає говорити вона.–Що означає те відео?

–Тоді нічого особливого не сталося.–кажу я.–Це було приблизно два роки тому,на дні народженні у Каїра.Аріна,знатно напилася і почала клеїтися до мене, але я  зупинив її, сказав своєму знайомому відвести дівчину  додому.

Маленька  відводить погляд.

Мовчить.

–А поцілунок?–пошепки запитує.

–Ти бачила все відео А монтаж не така важка справа.–невимушено промовляю я.–Я справді тоді не брехав бо кохаю тебе.

Я повертаю дівчину до себе.Вона просто бездоганна:довге чорне волосся спадає на її прекрасне обличчя,тому я дозволяю собі заправити його дівчині за вухо.А її  шкіра ніжна і гладка, як пелюстка троянди. 

Я одержимий.

–Чому ти відразу мені нічого не сказав?

–Тобі тоді потрібен був час та простір,щоб все обдумати.

Я зустрічаюся поглядом з її неймовірними зеленими очима.

–Мір....

–Що, маленька?

–Обійми мене 

Я розкриваю руки в боки і відразу відчуваю як Мілана притискається до моїх грудей.

–А хто надіслав тобі адресу?–цікавиться.

–Це немає значення.–кажу я,ще сильніше притиснувшись до дівчини.–Я сьогодні якщо що в готелі зупинюся,щоб дати тобі трохи простору.

–Ні–категорично каже вона.–Ти мені потрібен.