Розділ 22

Мілана

Аріна виглядає просто бездоганно.Прямо так само,коли ми вперше зіткнулися:сукня ідеально облягає її тіло і підкреслює все,що необхідно.Не можу не згадати про макіяж і зачіску.

Шкода визнавати,але вона просто Богиня.

Ну нарешті–вигукує мама,коли ми заходимо в вітальню та сідаємо за стіл.

Аріна до цього сиділа з серйозним виразом обличчя,а побачивши Ратміра,прямо таки розпливлася в широчезній посмішці.Але все ж зменшила оберти,коли зрозуміла що я теж тут.

Дівчина зневажливо посміхнулася та закотила очі.

Як же бісить!!!

Брррррр

У відповідь я лише голосно пирхнула.

–Ратмір,любий,я так за тобою скучила!–голос Аріни  сочиться медом,і я відчуваю як нудота стрімко підкочується до горла..

Ще ширше посміхаюся.

Але моя посмішка спадає тоді,коли вона підходить та обіймає Ратміра.Хоча вона таки прямо вішається йому на шию очікуючи на поцілунок.

–Аріно,у цьому немає потреби.–голосно каже Мір–У мене є дівчина.

Вона прикушує свої пухкі губи,та вже хоче щось сказати,але її перебиває Інна.

–Ого як цікаво Ратмір.Познайомиш нас?

Будь-ласка,не бовкни чогось лишнього.

–Я обов'язково десь запрошу її на вечерю.

Я пишаюся Ратміром.Своїм Ратміром.

–А який привід святкування?–запитую.

–Ми з Миколою підписали договір,на співпрацю.Сподіваємоя так ми розширимо тепер уже наш спільний бізнес.–відповідає Сергій даючи мені келих.

Я трохи надпиваю шампанського, і не приховую свою посмішку.

Вже через півгодини Ратмір каже,що йому пора.

–Мілано,ти ідеш?Таксі поки приїде,вже північ буде.

–Так,я поїду.Рано в університет.–стиха промовляю.

–Бувай,люба.Я сподіваюся що ви з Аріною подружитеся.–радісно промовляє мама.

Я киваю.Але звісно,краще я буду самотньою ніж матиму таких друзів схожих на неї.

Ми закриваємо двері авто, і Ратмір відразу лізе до мене з поцілунком.Я відповідаю,але швидко відсторонююся.

–Нас побачать, дурню!У тебе проблем мало?–грізно запитую.

–Маленька, все,що стосується тебе,це не проблеми.Це– щастя.

Я здається вибухаю.Чи це є справжнє щастя,яке я так хотіла відчути?Метелики в моєму животіі знову оживають.

–Поїхали вже.

Ратмір сплітає наші пальці,та ніжно погладжує кісточки на моїх руках.Коли ви вже були практично вдома він раптом запиняє авто і наказує мені чекати його тут.

Я закриваю очі.Ніч завжди була для мене особлива.. Вулички, які вдень кишать людьми, тепер стали тихими та загадковими. Сильний запах кави з невеличкої кав’ярні заповнює повітря, а м’яке світло ліхтарів мерехтить на воді.

Я люблю прогулюватися набережною, де кожна відблискує у воді, нагадуючи про зірки. Часом я зупиняюся, щоб послухати, як гітара звучить вдалині — хтось грає свої найулюбленіші мелодії. Це завжди змушує мене відчувати себе живою, немов усе, що відбувається навколо, стосується лише нас.

 Я мрію про наші майбутні вечори з Ратміром, про всі місця, які ми ще не відвідали, про моменти, які ми ще не пережили. 
–Це тобі.–голос Міра змусив мене відкрити повіки.

–Мені?–не розумію про що він.

Але лише зараз,я помічаю букет рожевих півоній.

Півонії — це, напевно, одні з найкрасивіших квітів, які я тільки коли-небудь бачила. Для мене вони означають дуже багато всього.Коли помічаю ці квіти то відразу згадую Ратміра.

Його запах,губи і....

–Господи,Ратмір.Дякую.

Він сідає в машину.Я кладу букет на заднє сидіння,щоб випадково не зіпсувати.

–Можна тебе обійняти?–обережно питаю.

–Маленька,чого ти запитуєш?

Я знову притуляюся до його тіла.Лише так,я можу відчувати себе в безпеці.

Ратмір погладжує моє волосся рукою та цілує мене в потилицю.

–Кохаю тебе–кажу пошепки.

–І я тебе кохаю.Тепер ти мене не спекаєшся.

Я посміхаюся.