Зведені Долею

Розділ 21

Мілана

Сонно розплющую очі та відразу бачу перед собою Ратміра.Він виглядає немов цуценя,тому я обійняла його ще сильніше.Напевне через те,що дуже боюся втратити його знову.Я так сильно цього боюся,що ладна нікуди його не відпускати.

–Маленька,ти чого?–сонно запитує хлопець.

–Боюся,що це все сон–шепочу йому на вушко.

Він сміється.

–Це не сон.Ми разом.Все тепер буде чудово.

Ех,я щиро на те сподіваюся.

–Нам сьогодні треба з'їздити на вечерю до батьків.–стиха промовляє.Нам краще не брехати а сказати як є.

–А що ми скажемо?–запитую з помітним сарказмом у голосі.

–Що ми...

Ратмір не встигає договорити.У наступну секунду ми чуємо дзвінок в двері.

Я неприховую свого здивування.

–Ти когось чекаєш?

–Ні

Неохоче встаю з ліжка в чоловічій футболці.Очевидно,кому вона належить.Я відкриваю двері і стою як вкопана.

–Мілаааана!!–радісно кричить Аделіна,та відразу лізе обійматися.

–Ви ж в Турції повинні бути.

–Ми два тижні тому повернулися,от і вирішили зробити тобі сюрприз.–повідомляє Віка.

–Ми так давно не бачилися!–я помітно радію та додаю:–Проходьте в кухню.

–Ми тут трохи смаколиків прикупили

Через п'ять хвилин ми вже сидимо та п'ємо чай разом з моїм улюбленим ''Наполеоном''.Дівчата мов голубки,воркують про якісь дрібниці,а я голосно сміюся.

Раптом Аделіна закашлюється,і її очі округлюються до величезних розмірів.

–Мілана.

Подруга дивиться вбік спальні,тому я повертаюся та бачу Ратміра в одних шортах.Дівчата відразу червоніють,та втуплюються в свої телефони немов там є супер мега важлива інформація.

Я швидко підбігаю до нього та веду назад до своєї спальні.

–Одягайся

–Чому ти мене не попередила?

–Я забула.

Знову сідаю за стіл та намагаюся уникати запитальних поглядів дівчат.Тільки от погано виходить.Вони наскрізь мене бачать.

–Що?–безтурботно запитую.

Вони не відповідають бо Ратмір знову підходить.Цілує мене в щічку та каже,що іде на тренування.Натомість я обдаровую його одним із своїх ''я-тебе-вб'ю-дорогенький'' поглядів.А він посміхається.Дурень!

Закриває за собою двері,а мені то що робити? Зараз посиплеться купа запитань.

–Ти нічого не хочеш мені сказати?–грізно запитує Адель.

–Ну...–я тяжко вдихаю.–Ми з Ратміром зустрічаємося.

–Ви переспали–константує Віка.

Мої щоки миттю спалахують.Я відводжу погляд до полиці з склянками.

–Так.

Аделіна плескає в долоні та починає сміятися.

–Ми знали,що так буде.

Я закочую очі.

Близько півтори години розмов про хлопців і Адель швидко промовляє:

–Я переспала з Левом.

Ми з Вікою дивимося одна на одну, але не знаємо що сказати.

–Ти переспала з своїм найкращим другом?–перепитує Вікторія.

–Ми не друзі.Але я бляха,ревную його до кожної дівчини.

–Ти закохана –промовляю я.

–Ні!

–Так.

Аделіна вдихає та показує мені середній палець.

Подруги поїхали,і я залишилася в домі одна.Вирішила зайнятися прибиранням,бо на пари вже немає сенсу іти.

Зробивши всі справи по дому, я ввімкнула собі ''Пліткарку''.Щоб трохи приборкати думки.Але,не встигла я додивитися першу серію,як мені написав Ратмір.

Ратмір:Сумую за тобою

Я:Ми не бачилися три години

Ратмір:А я думав три дні.Доречі в мене взавтра гра.Прийдеш?

Я:Окей

Ратмір:Просто окей?

Я:Тобі не догодити Ратміре.

Ратмір:В мене просто смак хороший.

Я:Звісно,хороший.Чим доведеш?

Ратмір:Я вибрав тебе.

На моєму обличчі засяяла широчезна посмішка.

Пройшло вже три години.Зараз ми з Ратміром у дорозі до дому батьків.Сьогодні він за кермом,а я спокійно п'ю свій цикорій.

–Слухай,коли ти вдягав футболку.Що це за подряпини в тебе на спині?

–Твої нігті.–бадьоро промовляє хлопець.

Я настільки здивувалася,що цикорій мало не пішов мені через ніс.

–Що?–ошелешено перепитую.–Ти з глузду з'їхав?

Він сміється.

–Я?–ще більше розвеселився Ратмір.–Це ти справжня рись.Подряпала мені всю спину.Але це було кайфово.–він ще раз обдарував мене своєю посмішкою,а я ще більше розчервонілася.

–Поцілунок на останок?–з усмішкою запитує,коли ми вже майже приїхали.

Я закочую очі та прочищаю горло.

–Може тоді нахилися до мене?

Губи Ратміра зовсім близько моїх.Я швидко цілую його в щоку та виходжу з машини.Хлопць припарковується та іде слідом.

–Ти знаєш,що з вогнем граєшся?

Я пирхаю.

–А я не боюся опіків.

Ратмір одним ривком підіймає мене на руки.

–Награлася–запитує.

–Пусти,якщо нас побачать?

Мір нахиляється ближче,та шепоче мені на вушко:

–Хай бачать,яка у мене мила дівчина.